Подарунок з війни

«...Були другі, треті і п’яті любові, а потім прийшла перша». Хто це сказав — вже не згадати, але в пам’яті вкарбувалося. Скажете, до чого тут це, коли заголовок про інше? Так-от — цю бувальщину я почула з перших вуст від знайомої колеги.

А все почалося доволі банально: зустрілися двоє вже не юних, вже умудрених життєвим досвідом. На них озиралися: красива пара, особливо він. Зростом під два метри, кремезний, широка, впевнена хода. А ще чорнявий, великоокий. Йому б, правда, посмішку на вуста, — на жаль, погляд не те що похмурий, а завжди задумливий. Чому б це?

Що вже казати про жінок — вони танули, побачивши його.

— Ти тільки свисни — і я зразу ж прибіжу до тебе, — це одна з них.

Жінки — зрозуміло, але зупинив його якось і незнайомий чоловік, представився кінорежисером.

— Мене зацікавив ваш типаж. Приходьте на знімальний майданчик. Є роль...

А у відповідь коротке:

— Дякую, але це не моє.

Так, на них озиралися. Але... але... «Дельфін і русалка — не пара... Не пара». Що з того, що вона була самітна, але ж він — одружений. І це єдине, що вона знала про його сімейний статус. А хотілося знати більше. Й одного разу суто з логіки самітної жінки зазначила щось недвозначне про дружин, так, взагалі. І тут же пожалкувала. Бо він тихо, але твердо сказав:

— Дуже прошу: в такому дусі не говорити про мою дружину. Вона варта поваги.

І скупо, неохоче, розповів про драму свого життя.

Важко повірити, що цей велетень і красень з директорською зовнішністю у недалекому минулому був нікому не потрібний п’яниця і практично бомж.

...З війни, після госпіталів повернувся морально зламаний, а головне — хворий, з припадками після тяжкої контузії. Уявіть: йде собі здоровенний чолов’яга і раптом падає у судомах, ледь подумавши: тільки б не головою до бруківки. Бо тоді кінець.

Припадки були частими, й, очунявши, глушив свою біду шмурдяком. Ну хіба, не зла іронія долі — бути у рідному містечку першим парубком, на якого вішалися всі дівчата, і стати нікому не потрібним калікою?

Хтось із друзів жалів його, інші відвернулися. І тільки одна не побоялася, привела у свою скромну домівку, де жила удвох з маленькою донечкою. Допомогла обмитися, відпоювала травами, на питво наклала вето.

— Ти такий гарний і сильний — он які ручища. Та ти гори звернеш, якщо кинеш пити. Знайдеш роботу, станеш шанованою людиною. Повір лікарям: припадки обов’язково минуться. Потрібен лиш час.

У тому домі йому було затишно і надійно. Хвороба й справді навідувала його дедалі рідше, і він відтаював серцем. А тут ще поруч жебоніло про щось своє крихітне ангелятко, тяглося до дядька на руки. Іноді дуже хотілося випити, але стримував себе. Соромився дорослої і дитини.

Якось увечері вийшов з малою на подвір’я, глянув тверезими очима на небо і захлинувся від подиву: Господи, скільки ж у твоєму царстві зірок — сяють, манять до себе!

— Дитятко, поглянь — зірочки. Хочеш, я зніму тобі з неба одну?

Дитя дуже хотіло, і важка п’ятірня вже шугонула вгору. Але яка прикрість: жменя виявилася порожньою.

— Ти ж її вхопив, я бачила! — це мала.

— Вхопити вхопив, але вона ви­слизнула. Нічого, іншим разом нам більше пощастить.

Та жінка і стала йому дружиною. Чи кохав? Важко стверджувати або заперечувати. Але ж чула, як кинувся на її захист: «Варта поваги».

Проминули роки, він справді знайшов своє місце у житті, й ось ця несподівана зустріч. Здавалося, вони просто знайомі. Ще плуталися між «ви» і «ти», ще не призначали побачень, а зустрічалися ніби випадково. І ніяких «сю-сю», ніяких авансів. Але гляне на неї й задумливо:

— У мами теж була така пишна зачіска...

Іншого разу, соромлячись, подарував їй витончену порцелянову статуетку — така гарна дівчина. І знову ніби між іншим:

— Дивлюся — схожа на тебе. Дай, думаю, куплю...

Зауважила: «Схожа на тебе». Не ти на неї, а вона на тебе. Та попри те жодного разу не сказав «люблю». Ну, не було у лексиконі чоловіка таких слів. А вона? Сміх та й годі. Вже ж давно не дівчисько, вже ж були у неї інші симпатії, але за довгі тижні їхнього знайомства жодного разу не наважилася хоча б доторкнутися до нього. А дуже хотілося. Бодай кінчиками пальців до його плеча, такого міцного й надійного.

Аж тут слушна нагода. Зустрілися на крутому березі річки. Внизу нуртували хвилі, а в її руках в’янули тюльпани. Пожаліла, обережно зронила їх з кручі у хвилі, і квіти ожили, розправили червоні пелюстки. Ось вона, очікувана мить! Обережно торкнулася його плеча:

— Ви помітили? Вони ожили!

Чи здогадувався, якою щасливою поверталася жінка того дня додому?

То свята правда: не було ні «сю-сю», ні обіцянок. Але ж хіба не він, скупердяй на заповітні слова, написав їй з тривалого відрядження: «Вітаю тебе, моя земна богине!»? І буквально приголомшив її, збив з ніг. Люди добрі, ось так, без прелюдій, — і «богиня»?! То невже справді: «Що таке любов — знає тільки розлука»?

Відповідь полетіла того ж дня: «Яке це щастя, — писала, — зустрі­ти чоловіка, що знімає з неба зірки, а для однієї неприкаяної душі сам став зорею».

Так іноді, крихта до крихти, й можна відтворити життєвий шлях людини. У нашій історії ще однією крихтою стала книжка. Коли дарував їй — обличчя освітлене, сяюче, що дуже не схоже на нього.

— «Три тетради» Симонова Кості. Мій улюблений поет і, до речі, мій знайомий.

— Знайомий? — здивувалася. — Поет, якого люблять і знають всі, особливо — хто пройшов війну?

— Так-от, «Ты помнишь, Алёша, дороги Смоленщины» — це також і про мене, бо ті фронтові дороги я сколесив уподовж і впоперек.

М’яко сказано: дороги. З-під коліс його вантажівки — а підвозив до своїх боєприпаси — стріляють фонтани багнюки, бо повсюди болото непролазне, непрохідне. Саме десь там і «голоснув» йому чоловік, кругловидий, чорнявий: підвези, друже, до частини...

— Так і я туди ж! Сідайте.

Їхали мовчки, і тоді молодий водій почав ніби сам до себе, тихо, як молитву, як «Отче наш»:

— «Жди меня, и я вернусь...»

Ворухнувся чорнявий, скосив на нього очі:

— Ви знаєте цей вірш?

— І не тільки цей, і не тільки я. Всі бійці знають «Жди меня». Чому? Бо це для кожного — віра, надія і любов.

— Он як! — зачаровано посміхнувся чорнявий. — В такому разі будьмо знайомі: я  Костянтин Симонов, воєнний журналіст й автор цих рядків. А щоб ви не сум­нівалися, — потягся до планшетки, — подарую вам свою книжку з автографом. На згадку про цю зустріч.

Та книжка, як найдорожчий подарунок, була з ним усі роки після війни.

— Ну й що? — тривожно запитала, відчуваючи щось недобре.

— Не вберіг. Поцупили її у мене, коли вчився в університеті. Свої ж, халамидники, — скрушно зітхнув. — Ну позаздрили, ну поцупили, прочитали — то поверніть. Вона ж з автографом — мені. Жалкую за пропажею досі.

— Не журись, — розраювала друга. — У всякому разі у нас є ці «Три тетради». — І запнулася, знітилася: «у нас»? Назавжди заборонна тема... Але дуже хотілося чимось потішити, тим більше — наближався його день народження. А вона вже ламала собі голову — що подарувати, щоб пам’ять на все життя?

Всі варіанти відкидалися. І тоді на думку спало: «Ты помнишь, Алёша?»  А що як... та ні — це нахабство, безпорадність, панібратство. І все ж... Хай там що...

Того вечора довго не гасло світло у її вікні. У наступні дні вона жодного разу не побігла по крамницях за подарунком. Вона чекала.

І — збулося. Не він, її друг, завітав до неї. Вихорем, буревієм влетів у її кімнату юнак, та ні — розхристане хлопчисько. Очі розгублені, водночас якісь ошелешені. І не збагнути, чого там більше — радості, вдячності чи неймовірного подиву.

— Ти писала йому?! Ти писала? — і простягнув книжку: — Ось, поштою... З автографом. Ні, як ти додумалась і зважилася?

Вона теж і розгублена, і радісна, і якась винувата:

— Ну, писала, переступила через себе. Та ти заспокійся. Бачиш, як все гарно вийшло. Я вірила, що він не тільки прекрасний поет, а ще й людина з дуже чуйним серцем.

А писала коротко: «Москва, Спілка письменників, Костянтину Симонову». Про їхню зустріч на фронтовій дорозі і про подарунок, про хворобу, украдену книжку і прикрість з того. Жалкує всі ці десятиріччя за втратою: «Підтримайте його, як солдат солдата...»

— «Кто лгал, что я на праздник не приду», — тихо процитував її друг. — Виходить — прийшов! От ніби зустрілися навіч!

Так щасливо закінчився їхній той день. І нехай вони вже без нас святкують свою обопільну радість, а мене точить інше: був намір розповісти про подарунок, а насправді вийшло — про любов?! Але ж хіба не вона, не «друга, третя, п’ята», а — перша, істинно справжня, і є найдорожчим подарунком у житті?

І коли вас заскочить проблема «На довгу згадку», «На пам’ять», — подаруйте близькій людині свій вчинок. Як це зробила моя знайома колега...

Вже думалося, що це остання крапка у нашій бувальщині. Аж ні. Її спробувала поставити моя донька, мій перший читач:

— Свій «Подарунок» не здумай пропонувати у газету.

— Але ж чому?! Ти ж прочитала одним подихом!

— Люди, мамо, зараз дуже змінилися, у них геть інша мораль. Кожного дня чуємо: вбили, зарізали, зґвалтували. Озброєні бойовики захоплюють ринки, підприємства. Рекет, хабарництво, теракт у Дніпропетровську... І все заради наживи. А ти — про високі, чисті почуття! Тебе не зрозуміють. Коли світом править гріх, нема місця святому і праведному.

От і сушу собі голову — невже правда за донькою? Невже чисті людські почуття — це плюсквамтерфект, тобто давно минулий час?

Майя ФІДЧУНОВА.
м. Одеса.

Переглядів: 3044
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua