Костюм-трійка

У нашому селищі перший танцювальний майданчик з’явився у місцевому забур’яненому парку, відразу ж по війні. Вимощений з каменю та заасфальтований су­мішшю розтопленої смоли, гравію та піску, він був урівень з землею, округлої форми й справді нагадував металеву монету. Зробили його навпроти місцевого рай­військ­­комату — через дорогу від парку. Призначення просте: не тільки піснями, а й танцями проводжати новобранців до армії. Тому під час призову сюди прибували проводжаючі з найвіддале­ніших сіл району. Малі та дорослі. І, звичайно, не обходилося без дівчат. Мелодії музик, грім духових оркестрів, запальні танці на майданчику не припинялися ні вдень, ні вночі.

Саме звідси я проводжав в армію вірного друга, сина вдови — «дитину війни» Миколу Тернового. Аж до прибуття пасажирського потягу Одеса — Вапнярка, що стояв на нашій станції якихось дві хвилини. Заплакали на прощання Миколині мама та сестра, подруга тьоті Марії — моя мама. Самі покотилися сльози і з моїх очей. Жаль було розлучатися з другом, з яким товклися на печі довгими зимовими вечорами. Поперемінно. То в нас, то в тітки Марії.

— Ех, сльозогони та мокросії! Через вас і я ридатиму всю дорогу. Жаль, нема напарника, Володьки Кліща. Разом було б веселіше. А так через ваше рюмсання, не приведи Господи, ще втраплю у якусь халепу. — Прийнявши позу мислителя, продовжив: — Чи то в поїзді, чи в армії…

При цих словах де й ділася наша пригніченість. Усі дружно засміялися. А суворий провідник наказав Миколі: все, нічого стовбичити у дверях, поїхали. А ви ідіть по домах. Що ми й зробили, дружною компанією повернувшись до хати тьоті Марусі. За вечірнім столом зі сміхом знову зайшла мова про Володьку Кліща. Без його участі не обходилися наші вуличні розваги.

Не одного новобранця Володька проводжав до армії. Тут же, на вулиці. Сидячи на величезній дубовій колоді, проголошував: «Прощай і звиняй, друже, що не так, служи на совість. Возвращайся, жениця будемо. А до воєнкомата та поїзда не піду. Сам знаєш, чого»… Ми любили Володьку так, що і його в’їдливе прізвище забували. Скрізь називали Ліліпутом. І тільки. Його знали в селищі старі й малі. Навіть більше, ніж якогось партійного начальника. Своїм збереженим життям і сьогодні завдячують Ліліпуту кілька місцевих «дітей війни». Бо Володик регулярно проводив серед нас агіта­ційно-роз’яснювальну роботу. Краще навіть за вчителів та батьків.

— Хлопці! — проголошував Кліщ. — Не дуріть. Не шуткуйте з мінами та бомбами. І взагалі з якимись находками. Даже красивими. Лежить — обійдіть стороною. Проситься в руки — не беріть. Поки не розбереться, ну, скажімо, голова колгоспу чи бригадир Денис. — І наводив переконливі факти: — Он на кількох снарядах клепав залізо Данило Пісний. Що з того вийшло, самі бачили. Тільки клапті позбирали. А Грицько, а Толька, а Льонька чи Стасько…

Якось однієї морозно-кучугурної зими Володик одержав повістку з’явитися до райвійськкомату. Заголосила, заломила руки мати — Секлета Кліщиха. Та він же по дорозі замерзне чи втопиться у снігу. Знайшли кого брати в армію. І куди той Сталін дивиться?..

— Чого ревеш, дурепа? — звісивши босі ноги з лежанки, озвався її благовірний Максим. — До воєнкомата якихось триста метрів. Кидай Володьку в мішка. Не підірвешся. Там розберуться, що й до чого. Закон є закон. А товариша Йосипа Віссаріоновича не трож! На те він і вождь, щоб Закон соблюдать.

Послухалася Максима. Уже на­дворі він спритно завдав Секлеті живого мішка на плечі.

— Не розстроюйся даремно! А ти, Володько, сиди у мішку тихо, смирно. До пори, до часу — поняв?

— Ага, — глухо обізвався той.

Коли в кабінеті майора Наконечного Секлета Кліщиха вивалила з мішка допризовника Володьку, в районного комісара очі на лоба полізли:

— Это что еще за фокусы!? Что за хулиганство? Бандитизм, можно сказать... Откуда и зачем? Кто такая? Документы?!

Секлета відразу ж тицьнула повістку.

— Звиняйте, не по своїй, а по вашій воєнній волі принесла славного защітніка Родіни і дорогого товариша Сталіна. Виконала пріказ і матєрінскій долг, — ставши по команді «струнко», проголосила Кліщиха. — Чим багата, тим і рада…

Додому Володьку разом з матір’ю привіз за наказом комісара його кучер Ілько Кльований. Він і розголосив по всьому селищу, як Володьку Кліща «брили» в солдати.

Коли місцевий парк засяяв електричними вогнями та закрасувався численними кіосками (солодощі, морозиво), літнім кінотеатром та на совість зробленим з бетону й пофарбованого дерева танцмайданчиком, повернувся з армії мій ліпший друг Микола. У формі молодшого сержанта з’явився на танці разом зі сусідськими дівчатами. Танцмайданчик вже був облаштований не тільки добротною огорожею, а й зручними лавами для сидіння. Грав оркестр. Кружляли молоді пари. Студенти, курсанти великих міст великої держави, льотчики військового аеродрому, місцеві юнаки та дівчата. В центрі уваги всіх і вся були красуні-студентки медичного інституту — циганка Рада Гриневич і її подруга Люда Кудрявцева. Танцювали до упаду. З молодими пілотами, курсантами військових та морехідних училищ.

— Яка ж вона гарна та пишна! Мов принцеса. Ніде не бачив такої красуні, — якось замріяно-тихо промовив мій товариш.

— Хто? — поцікавився.

— Он та, із золотою косою за плечима. Не знаєш, хто вона, де живе?

— Ні, — щиро зізнався другові. — А ти запроси її на танець.

Микола хвацько поправив на голові пілотку і розміреним кроком попрямував до гурту дівчат, серед яких була Людмила. Пішов швидко, а повернувся блискавично. Червоний, мов зварений рак.

— Та ну її… Ходім додому.

Стало зрозуміло: піймав облизня. Свою невдачу пояснював просто: в усьому винна солдатська одіж. Куди їй до парадності курсантів та військових пілотів! Вирішив йти на танці, як до армії. В шовковій сорочці, красивій з тонкого сукна бобці, фіолетово-шев­йотових штанах і новісіньких шкіряних черевиках чеської фірми «Цебо», куплених мамою напередодні його демобілізації.

Тож на суботні танці Микола вирядився, як чорт на утреню, з приємним запахом одеколону «Шипр». Та перевдягання не справило на красуню Люду ніякого враження. Проте Микола був не з тих, що так просто відступають. Добротного костюма купити б, а грошей катма: всі йдуть на відновлення ще дідівського погреба, що недавно завалився від сильної зливи.

Спливали дні за днями. Вихідні змінювали будні і навпаки. Якось ми зайшли до магазину переоцінених товарів. На Миколині очі потрапив костюм такої краси і кольо­ру, що він аж завмер: чи не сон? А коли продавець назвала ціну, мало не втратив дар мови: така прекрасна річ і така дешева?! Костюм-трійка виправдовував свою назву, бо справді складався з трьох частин: штанів, жилета і піджака. Новоявлений покупець відразу почав приміряти. Коли дійшло до піджака, від розчарування у Миколи відвисла нижня губа. На лівому лацкані у дорогій тканині зяяла діра з понівеченими краями.

— Оце і весь ґандж! Видно, за щось гостре зачепили або миша прогризла. Через це ніхто й не бере, — «заспокоїв» продавець.

— А ми візьмемо, — втрутився до розмови жвавий дідусь з акуратною борідкою. — Плати, сину, гроші. Не пошкодуєш. І хутко надвір, поки міліція нас не заарканила.

Я наполегливо підтримав дідуся. Уже надворі порадник відрекомендувався:

— Бачу, хлопче, ти син вдови. А я — Степан Ількович. Може, чули про кравця Митуту? То це я. Словом, одягай лапсердак. Сам побачиш.

Коли Микола накинув піджака на плечі, Степан Ількович тицьнув вказівним пальцем у дірку.

— Заштопаю і прикрию мишачу нору модною кишенькою. Тоді хоч під вінець. Зрозумів?

Від почутого у Миколи забило подих.

— К-коли ж, Ільковичу, ліквідуєте ґандж?

— Та хоч сьогодні до вечора. Приходь, сину, ось за цією адресою.

І дідусь детально розповів, де, на якій вулиці і в якому будинку мешкає.

Післяобідньої пори, мов на крилах, летів Микола до кравця Митути. Той зустрів його як дорогого гостя, у вишиванці. Коли «трійку» було підігнано на Миколину фігуру, за всіма правилами кравецького мистецтва, Степан Ількович задоволено потер руки.

— А що я казав. Хоч під вінець! Шик. Красота.

Потім, відчинивши навстіж сінешні двері, щосили гукнув у самісіньку зелену гущу дерев та барвистих квітів:

— А йди-но сюди, дівонько!

Коли «дівонька» зайшла до майстерні, Микола мало не зомлів. Перед ним стояла пишнокоса Людмила. Почервоніла від хвилювання, теж вражена такою зустріччю. Подивована, неначе громом серед ясного неба.

— Ви?.. Ти?.. Тут?..

— Еге-ге! — заметушився дідусь. — Бачу знайомі, буцімто.

Щоб розвіяти ніяковість молодих, суворо пояснив:

— Парінь у справах до мене. Он якого костюма до ума довів. Хоч під вінець. А ти, голубонько, стола накрий та винця вточи… Із плетеного бутля. Щось їсти захотілося. Тим паче у такій компанії.

Більше я не бачив на весело-гамірливому танцювальному майданчику ні свого друга, ні Людмилу. А восени вони обоє прийшли до мене запросити на весілля старшим боярином.

Майже безперестанку грали музики. Молодий і молода сиділи поруч з пишними весільними букетами на грудях. Він у костюмі-трійці, вона — у білосніжній фаті. Неподалік — батьки Людмили та наші матері. А ще — дідусь з інтелігентною борідкою. Час від часу Степан Ількович кидав свій погляд на молодого, на букет, що красувався на лівому боці піджака. Той погляд ніби промовляв: «А що я казав, синку? Хоч під вінець!..»

Багато води спливло відтоді. «Діти війни» — лікар Людмила Олександрівна та вчитель фізичної культури, мій друг Микола — давно вже пенсіонери. Улюбленці своїх онуків. Розповідають малятам не про якийсь там килим-літак, а бувальщину про костюм-трійку. Як казку про свою далеку юність.

Володимир ЩЕРБАК.
Кіровоградська область,
м. Мала Виска.

Переглядів: 3196
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua