РубрикиБез рубрики

Незнана гілка Шевченкового роду

Розділ з рукопису історико-краєзнавчої повісті «Березівка твоя і моя»

Бричка, запряжена пещеними буланими кіньми, докотилася по Бендерському шляху до схилу гори, з якої показалася Березівка, і чоловік у сорочці-косоворотці й картузі з високою тулією, спітнілий (було літо, переддень Святої Трійці), різко натягнув віжки й усміхнувся до гарної молодиці, що раптом притулилася до нього:

— Ну от, Маріє, ми, вважай, і приїхали. Он там, по ліву руку, бачиш довгий будинок підступає до базарної площі, а за ним довгий город — аж до плавнів? Ото і є наша з тобою садиба...

Позаду, на підводі, що теж зупинилася, звівся на лікті не такий уже й старий, але змарнілий від тривалої недуги дідусь й, окинувши очима краєвид у розлогій долині, тихо сказав:

— Василю, сину, ти дивись, як гарно річка в’ється! І молодий ліс притиснувся до неї...

— Будете тішитися, тату, — відповів син. — Як Зеленою Дібровою.

А звали його Василем Калістратовичем Галичем. Він виріс на хуторі близько Чорного моря, під Одесою, у хаті з очеретяним верхом, серед щороку викохуваних його татом, Калістратом Івановичем, пшеничних ланів. Коли в жнива батько сідав на косарку — скидати валки, то знімав у спеку сорочку. І вражали тоді Василя страшні рубці на батьковому тілі. Подорослішавши, запитав одного разу: «А від чого це у вас?»

Батько зупинив косарку, витер рукавом піт, і сльози забриніли в його очах.

— Ти вже дорослий, Василю, то відкрию тобі свою таємницю, — зітхнув тяжко. — Розумієш, таємницю! Досі тільки твоя мама її знала, більше — ніхто. Тепер настав час і тобі знати правду про мою долю. Зумієш тримати язик за зубами?

— Аякже, тату!

І Калістрат Іванович, насправді ж — Семен Антонович Красицький, один з чотирьох синів, народжених старшою сестрою Тараса Шевченка Катериною, посповідався перед сином, як став Галичем.

Катерина, вийшовши у Керилівці заміж за Антона Красицького, переїхала з ним у сусіднє село Зелену Діброву. Там народилася її перша дитина. Далі пішли Степан, Семен, Яким... Осиротілий у дев’ять років молодший брат Катерини Тарасик часто потім прибігав до неї, своєї улюбленої няньки, навіть з Вільшаної, вже поневіряючись у дяка, прибігав. Бувало, підуть Катерина з Антоном на панщину, а Тарасик наварить їсти та нагодує їхню малечу. Запам’ятав його турботи й малий Семен. Гралися разом юний дядько й зовсім малий племінник, а згодом дядька-сироту понесло світами з паном Енгельгардтом. Віддав його пан у малярську науку в Петербурзі — бо ж який талант у козачка проявився!

Тим часом Семен, як й інші брати і сестри, підростав. Панщина не обминула парубка. Не обминула й лиха доля рекрута — забрили Семена в солдатську каторгу на 25 років. Та волелюбним виявився він (усі Шевченки були такими!), втік з-під муштри, додому, не остерігшись, повернувся. Ненадовго... Схопили втікача царські посіпаки і цього разу закували в кайдани, знову женучи на солдатчину, разом з іншими зловленими втікачами. Але ж яким був Семен після того, як його «прогнали крізь стрій»: спина стала суцільною раною від ударів двох тисяч шпіцрутенів! Якби не могутній організм, опинився б уже на тому світі. Він знову вирішив тікати й товариша, зв’язаного з ним ланцюгом, підмовив. А терпуга принесла сестра товариша (гнали їх через село того хлопця, в якому й на ночівлю залишили). Коли конвоїри поснули, двоє відчайдухів перепиляли ланцюга і знову втекли.

Тепер вони знали, що лише Бессарабія їх врятує. Із рідної Звенигородщини туди багато хто тікав і приживався там.

Семен Красицький зумів дістатися до Аккермана й осів в одному з трьох навколишніх посадів — Папушойському. Добрі люди допомогли загоїти страшні рани, роботящі ж руки — грошей заробити.

І купив собі Семен паспорт померлого папушойського міщанина Калістрата Івановича Галича, завдяки йому й легалізувався та перебрався за лиман під Грибівку, де почав хазяйнувати, прикуплювати землю, й швидко одружився, у п’ятдесяті роки XIX століття знайшовся у його молодої дружини синок, названий Васильком.

Про будь-які зв’язки тепер уже Калістрата Івановича з рідним краєм — і мови не могло бути. Єдине, що в нього залишилося від Зеленої Діброви, — це мова, з усіма її місцевими інтонаціями. Поміщик Грибовський якось запитав: «А ти звідкіля?» Галич не розгубився: «Та з України ж я!» Він тоді ще не знав, що його дядько, автор книжки «Кобзар», привезеної українцями і в Одесу, давно знемагає в солдатській каторзі за Каспій­ським морем, що нема вже його матері Катерини, залишився він у Причорномор’ї вимушено відрізаною від свого роду скибкою.

Хазяйнував, хазяйнував... Ростив і вчив сина Василька. Часто брав з собою на підводу, коли віз хуру — пшеницю на причали Одеського порту. За одержані гроші купував гостинці. Василь полюбив книжки читати. Згодом ця допитливість, розвиваючись, привела молодого хлібороба в сусідній хутір і посприяла знайомству з сестрою власниці хутора та бібліотеки Марією Ігнатьєвою. Припала дівчина до серця Василеві. І дуже він потім горював, коли дізнався, що Марія, яка мешкала в Одесі, вийшла заміж. Не переставав їздити в гості до її старшої сестри. Багато дізнався про долю коханої. Виявляється, її батько, офіцер, загинув під час Кримської війни, доньку прихистила вдова покійного генерал-губернатора Воронцова Єлизавета Ксаверіївна (ота сама, якою захоплювався, перебуваючи в Одесі, Пушкін!) і дала їй гімназійну освіту в своєму пансіонаті. На пам’ять залишився альбом про випуск з пансіонату, в ньому були портрети і Марії, і Єлизавети Ксаверіївни. Василь подовгу роздивлявся альбом і дедалі більше налягав на книжки, щоб стати гарним хазяїном, і він ним став, замінивши останнім часом — цілком і повністю — батька, підкошеного недугами й смертю дружини.

А далі сталося таке. Епідемія холери, яка охопила Одесу, впродовж одного дня забрала у Марії Дмитрівни чоловіка й доньку. В траурному вбранні приїхала вона на хутір до старшої сестри. І застала там у гостях Василя Галича.

Тепер вам зрозуміло, кого привіз у Березівку господинею дому, що виходив на базарну площу, Василь Калістратович Галич?!

— Ви мені онуків пошвидше давайте! — казав дід Калістрат, призвичаюючись на новому місці.

Березівка у вісімдесяті роки дев’ятнадцятого століття перетворилася, було, на магніт, що притягував до себе підприємливих, кмітливих, наполегливих, а також селян — шукачів заробітків з Київської, Полтавської, Подільської губерній України та найближчих до неї губерній Росії. Навколо базарної площі виростали крамниці, шинки, винні погреби, перукарні й фотографії, скрізь у центрі містечка — колісні, каретні, теслярські, шевські, кравецькі майстерні, заїжджі двори. З квітня тут появлялися ватаги стомлених далекою дорогою заробітчан — і дедалі більше та більше.

Отож клопоти з упорядкування заїжджого двору, кузні, колісної майстерні й малярні цілком заполонили Василя Калістратовича, як тільки він оселився. Не важко уявити й те, скільки довелося працювати дружині, Марії Дмитрівні, жінці все-таки міській. Старий Галич, гріючись біля побіленої вапном стіни у дворі, радів кожному господарському здобуткові сина. Хвилювався дід лише в ті весняні дні, коли річка Тилігул, розлившись у повінь по плавнях, підступала й до самого будинку Галичів. Вони жартома казали:

— До нас прийшла жабокраківка...

До цього кутка Березівки з часом і справді прилучилася назва — Жабокраківка, що стала мало не офіційною. Втім і кутки містечка, позбавлені загрози поводі, здобули свої назви: Голопузівка (район, де здебільшого селилася біднота), Міщанка (північно-східна околиця), Болгарка (північний захід містечка, заселений переважно болгарами й греками).

Василь Галич встигав ще й винні погреби споруджувати й торгувати в них виноградними напоями, сіяв на орендованих полях пшеницю, ячмінь та овес. Якось здибавшись із поміщиком Едуардом Мелітоновичем Малаховським, домовився посіяти баштан на галявині в його молодому лісі.

I все це при тому, що сім’я дуже швидко почала зростати, множитися. Первістком у Марії Дмитрівни і Василя Калістратовича був Микола, за ним у 1892 році народилася Людмила (їх ви бачите на знімках. — Прим. Ред.), охрещена священиком місцевої Святомиколаївської церкви Дмитром Чекаловим. Потім з перервою у два роки сім’я поповнювалася Олександром, Дмитром, Катериною.

Будинок, стало ясно, вже не задовольняв потреб, та й зручністю він, з самого початку мешкання в ньому, не відзначався. На сімейній раді старші Галичі вирішили: треба будувати новий. Поставили його в кінці величезного саду — просторий, світлий. Малеча стрибала з радощів.

Будівництво в Березівці в ту пору розгорнулося на всю широчінь — житлове, комерційне, промислове. Брати Феохарі звели неподалік від садиби Галичів ливарно-механічний завод, мали ж і вдосталь житлової нерухомості, однак ішли далі. В газеті «Одесский вестник», у номері за 23 лютого 1890 року, читачі звернули увагу на таку інформацію (Василь Калістратович теж):

«Домовласники містечка Березівки брати Георгій та Михайло Феохарі пішли в Ананьївську земську управу з таким клопотанням. Відкривши в Березівці склад землеробських знарядь і механічну майстерню при ньому, прохачі переконалися, що справа ця, за умови впровадження пільгових для селянського населення цін, може принести останньому безсумнівну користь. Землероби, користуючись вигідними цінами й роз­строч­кою платежу, досить охоче (колективно) купляли б знаряддя і ремонтували б його у майстерні. Враховуючи це, але не маючи значних готівкових коштів на розширення підприємства і надання селянам необхідного кредиту, а також зважаючи на рекомендовані урядом земствам заходи заохочення до впровадження у селянських господарствах удосконалених знарядь, — брати Феохарі прохали земську управу клопотати про видачу їм земських сум позички під гарантію їхньої нерухомості й майна вартістю 15 тисяч карбованців... Клопотання вирішуватиме ананьївське земське зібрання 25 лютого 1890 року».

Позичку видали. Взагалі, березівським підприємцям можновладці йшли назустріч, а що вже казати про одеське начальство. В обласному архіві я натрапив на цікавий документ:

«Відкритий лист №1. 1891 року, травня 15 дня даний цей Відкритий лист від економії Березівки Ананьївського повіту 3 стану губернському секретареві Карпу Христофоровичу Македонову на право користування відведеним місцем на площі в Березівці... з правом будівництва балагану згідно з кондиціями 1844 року, для цього містечка виданими... Лист повинен бути внесений орендатором в економічну книгу, на цей предмет видану, в чому й підписуюсь з прикладанням печатки — довірений співвласник містечка Березівки князь Феофіл Євгенович Гагарін».

Березівка забудовувалася від самого 1802 року за чиншовим правом, тобто правом вічної оренди, з певною щорічною платою власникові землі. Ось звідки і «співвласник містечка» князь Гагарін. І так тривало все дев’ятнадцяте століття. Лише в 1897 році царський уряд дозволив отаким чиншовикам, як березівчани, викуповувати у власність землю під своїми будівлями.

Ось витяг із журналу реєстрації актів Березівського міського громадського управління від 3 квітня 1897 року:

«Збори уповноважених постановили... Друге. Усе міське поселення розділити на вісім районів, відповідно до вигод займаного кожним районом місця і в межах, указаних в доповіді комісії по викупу Березівки від 3 лютого ц.р. з платою: в 1-му районі 1 крб 68 коп. за квадратний сажень, у 2-му — 90 коп., в 3-му — 56 коп., у 4-му — 45 коп..., в 7-му — 17 коп., у 8-му — 11 (там мешкала сім’я Василя Калістратовича)...

Борис ДУБРОВ.

 

Переглядів: 814
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua