РубрикиБез рубрики

Заповіти Гоголя і Шевченка

І Тарас Шевченко, і Микола Гоголь написали свої заповіти в 1845 році — ще задовго до смерти.

Такі документи життя пишуться у важкому передчутті. Звичайним людям важко собі уявити вигасання душевних сил Шевченка, який за одну осінь в Україні 1845 року написав, по суті, головні свої твори і завершив «Заповітом» — 25 грудня 1845-го у Переяславі. До Різдва...

Мабуть, подібний стан пережила Леся Українка після написання «Лісової пісні» протягом двох тижнів.

Гоголь написав свою заповітну книгу «Вибрані місця із листування...» і також зупинився. Його сили вигасли. Подібні ситуації трапляються із людьми інтенсивного внутрішнього життя. У Гоголя вони повторювались. Такі слова, як «смерть моя вже стояла близько», «життя моє на волоску» — даром не вимовляються.

Так само заповіт — він пишеться тільки раз.

Яка особливість Шевченкового «Заповіту»? Це висока розмова з народом на горі. Може з тієї висоти, на якій поет у своєму «Сні» побачив комедію світу і малість найвищих у тій комедії лицедіїв. Він розмовляє перед Богом, він заповідає народові біблійні імперативи «Вставайте, Кайдани порвіте» — і в суворому дусі псалмів він «не знає Бога» — у країні неволі не відчуває Бога. Але він полине «до самого Бога молитися» тоді, коли вже закляття неволі упаде і відпустить його душу...

Твір цей став національним заповітом на віки. Але назву «Заповіт» дав йому Костомаров уже по смерті Шевченка — і уже після того, коли перепоховання «серед степу широкого» відбулося.

Така містерія високого слова! Заповіт Шевченків національний. Він однозначно адресований тій ідеальній українській громаді, з якою завжди розмовляв поет, якій посилав «посланіє... і мертвим, і живим, і ненарожденним в Україні і не в Україні». І свої думи...

Гоголів заповіт не має конкретного адресата. Він зависає у порожнечі, над якою летить у безвість «русская тройка».

Є у ньому звертання до «соотечественников», але воно звучить абстрактно, навіть коли б то було з уст царя. Бо цар звертається до свого уряду, до придворних...

У «Заповіті» Гоголя звучить відчай земної порожнечі. Тут є його читачі... Його літературні приятелі, знайомі...

Але через рік цей «Заповіт» опублікують у книзі «Вибрані місця із листування з друзями», а ті читачі і приятелі відвернуться від його книги і навіть від нього самого.

Вони з усмішкою назвуть це «Заповітом усій Росії»...

Вони не повірять у його щирість. Вони обуряться й засумніваються, чи мав він право їх повчати. А деякі, що самі почували себе вчителями су­спільства, запідозрять його в усіх гріхах і судитимуть за них найбезцеремонніше — за приховані «низькі цілі», за засіб «вигідно влаштуватися»...

Після важкої недуги Микола Гоголь трохи очуняє і в передчутті жвавої зустрічі з читачами своєї головної книги маритиме притчею про сіяча... Звісно, не всяке його зерно впаде на вдячний ґрунт...

Йому й не снилося, що його бичуватимуть, битимуть за поганий посів! А заповіту або не помітять, або не дочитають до кінця, або приймуть за містифікацію. А на його прохання до вірних і невірних помолитися за нього поморщаться.

Московські медичні світила посперечаються між собою, як лікувати того, хто сам не хоче вилікуватися, потім засвідчать смерть.

Але не буде кому прочитати першого пункту «Заповіту»: «Тіла мого не ховайте доти, доки не з’являться явні ознаки розкладу. Згадую про це тому, що в час самої хвороби находили на мене хвилини життєвого заніміння, серце і пульс переставали битися. У своєму житті я був свідком багатьох печальних подій внаслідок нашої нерозумної квапливости у всіх справах, навіть таких, як поховання, я спо­віщаю про це на самому початку мого заповіту в надії, що може посмертний голос мій нагадає взагалі про обачність».

Мабуть, та шпилька про російську поквапливість у вирішенні справ, які вимагають зважування, геть чисто відвернула увагу від застережень щодо поховання — і з похороном не затримувалися.

Через 65 років Росія квапливо змінить імперський курс на прискорений революційний курс до «визволення усіх трудящих»...

А ще через кілька десятиліть хтось уважно вчитається у заповіт і вирішить заглянути, а чи справді Гоголь не ожив у могилі.

Квапливо розкопали, перепоховали... Але в країні, де все засекречено, пішла чутка, що Гоголь ожив і перевертався у могилі. Про це поет Андрій Вознесенський навіть поему написав...

Однак повернемося до головного запитання: кому писав заповіт Шевченко, кому писав заповіт Гоголь?

Усі покоління українців при­ймають заповіт Поета як звернення до них... Принаймні співають і всі встають...

Гоголів адресат так і не віднайшовся... Рідню він обминув. Із Україною зв’язків не мав. Із Росією офіційною, по суті, не знався. Із політичними гуртками не хотів знатися. А російський читач його не зрозумів. Так, наче він писав до «співвітчизників» чужою мовою. Вони його не чули. Зате з яким розумінням і захватом читали і переписували листа Бєлінського, в якому не було жодного позитивного посіву, не було зерен злагоди, а заворожуюча гостра критика держави і церкви була приперчена лютою ненавистю до іншої думки і до прав особистости іншої орієнтації.

Шевченко, попри деякі спроби бути «общепонятним», завжди ясно усвідомлював:

А до того — Московщина,
Кругом чужі люди.
«Не потурай» — може скажеш,
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються... Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!

Цікаво, що б сказав Гоголь, коли б йому потрапили до рук ті слова з поезії «До Основ’яненка», написані в 1839 році?

Цікаво також, чи часто він повторював собі слова, звернені до М. Максимовича: «Кому и зачем мы жертвуем всем?»

У всякому разі удари 1847 року могли повалити хоч кого... У своїй сповіді 1847 року, названій «Авторською сповіддю», Гоголь зізнається: «Усі згідні з тим, що ще ні одна книга не викликала стільки різноманітних тлумачень, як «Вибра­ні місця із листування з друзями».

І що найбільш прикметно, чого не траплялося можливо досі в жодній літературі, предметом критик і різнотлумачень стала не книга, а сам автор. Підозріливо і недовірливо було розібране всяке слово, і всі навперебій поспішали оголосити джерело, з якого воно пішло. І над живим тілом ще живої людини чинилася та страшна анатомія, від якої кидає в холодний піт навіть того, хто обдарований міцною будовою».

Тут ми можемо собі пригадати, що в ту ж таки пору, в 1847 році,

Т. Шевченка, «наділеного міцною будовою тіла», віддали в москалі. Жандарми, звісно, прикинули на око, що «бувший художник» годиться у солдати, а особисто цар власноруч дописав: «Под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать».

Фельд’єгер із Пітера до Оренбурга (2500 верст!) доставив «секретного арештанта» до пересильної тюрми, де, зморений дорогою, той упав і заснув на голій підлозі, а на ранок комендант оформив його до казарми...

Усе просто — до болю у кістках! Обличчя жандармів, каземат, холодний вирок, фельд’єгер і одна загнана до смерти поштова коняка — від каземату до казарми...

На додаток на слідстві також усе було досить просто: поет пояснив свої антидержавні мотиви тим, що такі самі настрої він чув серед народу...

Важкі удари приголомшують. Коли Микола Гоголь у Петербурзі писав про «страшну анатомію, від якої кидає у холодний піт», то він же мав на увазі літературних приятелів, які безцеремонно залазили в душу «ще живої людини»... А то куди страшніше, ніж допит «насчот умонастроєній»...

Шевченка кинули в холодну воду. В інше життя — знов від початку. Він проігнорує усі заборони і писатиме: «Караюсь, мучусь... але не каюсь»!

І це буде видно вже з перших днів, коли він намалює, всупір забороні, свій автопортрет і відвідає в Оренбурзі земляка Федора Лазаревського. «Гість залишився у нас ночувати... Знявши з ліжка матраци, ми розклали їх на підлозі, і усі троє полягали разом. Шевченко прочитав напам’ять поему «Кавказ», «Сон» та ін., проспівав кілька улюблених своїх пісень... Ми всі співали... Були хвилини, коли сльози самі котилися з очей».

Пізніше буде сірість казарми, будуть роки німоти, хвилини просвітків і відчаю. І туга до іншого життя, із якого в муках уже пішов Гоголь, ославлений божевільним.

Хто ж із них більше мучився у міражному місті імперської величі? Автор «Сну», засуджений на небуття, чи автор «Мертвих душ», приречений на згасання між славою і ганьбою?

Може Гоголь навчився спокійно ставитися до бичування? Вслухаймося у подальший текст його сповіді: «Якими б, однак, не були приголомшливими і образливими для людини шляхетної і чесної численні заключення і висновки, але, скріпившись, наскільки вистачало моїх сил, я зважився витерпіти все і скористатися тим випадком як нагадуванням звиш — придивитися суворіше до самого себе».

Що ж, така перспектива відкривалася і перед тими, кого кидають в одиночну камеру, і перед тими, кого везуть до Сибіру, і перед тими, кого ведуть на страту... Так і Шевченко в степу:

І милосердному молюсь,
Щоб ви лихим чим не згадали.
Хоч я вам кривди не робив,
Та все-таки меж вами жив,
То, може, дещо і осталось.

Перед Шевченком попереду ще дві різні епохи — епоха заслання й епоха повернення із заслання.

Перед Гоголем — тільки згасання. Моментами — іскристе... У ті чотири роки, які йому залишилися, він уже не поїде до Італії, де можна під чужим небом відпочити душею на волі. Москва, Калуга, Василівка, Одеса, Київ, Петербург, Москва...

Усе це схоже на прискорений фільм, навіть мультфільм, із якого залишаються у пам’яті окремі кадри.

Наприклад, із подорожі до святих місць запам’яталася мить біля храму Гробу Господнього — далекі гори в блакитній імлі, неширокий Йордан і його тиха течія, і дивне відчуття, що то ті гори і той Йордан, і що тут саме він, а не хтось, стоїть на тому самому місці...

Від Петербурга залишилася якась несміла пам’ять про ірреальне і соромливе сватання до графині Анни В’єльгорської.

А град і бурю із приводу публікації «Вибраних місць...» пронесло. Пристрасті ущухли. Бєлінський охолов після гарячого листа і повернувся до піднесеного тону про «геніяльного Гоголя». І не один із читачів «Мертвих душ», багатьма вивчених у ті часи напам’ять, міг би процитувати: «Русский человек, да еще и в сердцах»...

До того ж той «гарячий» чоловік був уже на відході у вічність — умирав від туберкульозу.

Щось було зловісне у його безпардонному листі. У ньому вже була та нищівна сила, яка через 70 років набуде характеру диктатури і тотального терору.

А гоголівська місія примирителя і шукача розумної середини дістане продовження у російській революційній філософії, вигнаній на еміграцію...

Що ж до морального удару, то попри всі спроби відповісти на нього з аскетичною смиренністю, Гоголь був зовсім підкошений. Може, навіть не стільки «анатомуванням ще живої людини», скільки глибоким відчуттям того, що він чужий, мова його незрозуміла і непотрібна для Росії. Християнська проповідь для нього була «єдиним на потребу», а для них — нестерпним повчанням і чимось несумісним. Росія хотіла казки «я ль на свете всех милее», і щоб ту казку написав... автор «Мертвих душ». Усі чекали появи другого тому «Мертвих душ», щоб побачити в них Росію... із позитивного боку.

Що то за диво мало з’явитися, про це сперечалися вже півтора століття — після спалення рукопису. Що там було, в тому рукописі? Чому він усе ж таки спалений?

Звісно, Гоголь міг писати лише серйозно — на межі можливого. Його думка билась не над перетворенням свинцю на золото, як дехто собі уявляє, припускаючи, що Чичиков мав стати позитивним героєм...

Але не слід забувати, що для нього жити означало працювати, а писати означало просуватися вперед на своїй «Ліствиці». Із тієї ліствиці він поглядав із тривогою у майбутнє. Пізніші дослідники схильні виводити большевицьких вождів від гоголівських героїв.

Що ж стосується «Мертвих душ», то під натиском гарячих прихильників в атмосфері Москви не можна було вільно творити. У нього якось вихопилось: «Нема діла мені до того, чи закінчу я свою картину, чи смерть застане мене в праці, я повинен працювати до останньої хвилини...» (З листа до худ. Іванова).

Звісно ж, він хотів би навернути до християнської моралі і Чичикова, і Плюшкіна, і всю імперію. Але добре розумів, що новий чоловік народжується аж тоді, коли помре в ньому старий чоловік.

Через 9 років після смерти М. Гоголя до Москви приїде ще один земляк із Полтавщини — Памфіл Данилович Юркевич — єдиний у Росії достатньо філософськи підготовлений професор, щоб зайняти без попередньої закордонної підготовки філософську університетську катедру.

Приятельським колом російських журналістів його зацькують, як «офіційного філософа», за «ганебні спроби під личиною ідеалістичної фразеології і туманної містики ви­правдати все дике і реакційне» і звинуватять у тому, що його запрошено з Київської духовної академії в Москву... «для розгрому наступального матеріалізму»...

Тільки завдяки його учневі Володимиру Соловйову ми дізнаємося, яка то велика була постать «глибокого мислителя і досконалого знавця історії філософії», а також учителя християнських істин...

Як і Гоголь, він застерігав проти вузькости й однобічности поквапних висновків. Зацькований і зне­славлений, він помер після 13 років утверджування миру з ближнім. Похований, як і Гоголь, на цвинтарі Данилового монастиря...

А Тарасові Шевченкові усміхнулося щастя. Важка рука самодержця не так ранила, як дошкульні укуси «вузьких і однобічних» приятелів і неприятелів, які утверджували вищість своєї правди болючими ударами, безжальними й нищівними.

Тарас Шевченко повернувся до Петербурга, як гнаний і переслідуваний за правду, і потроху став збирати розсіяні в «самвидаві» свої вірші та поеми, вилучені в нього під час арешту десять років тому й заховані в сейфах III відділення Канцелярії Його Величності — заховані аж до наступного століття — до революції 1905 року.

Серед тих «самвидавних» віршів був і вірш «Як умру, то поховайте». Його опублікувано в 1867 році під назвою «Заповіт». А українська культурна громадськість «держала в умі» цей заповітний твір і, наче наведена Вищою силою, виконала перше прохання заповіту — перепоховала поета на Чернечій горі над Дніпром.

А головне послання Тараса Шевченка і Миколи Гоголя — навернути народ православний до Закону Божого й будувати своє життя на правді — це, бачиться, послання в XXI сторіччя.

Хоч би вухам глухим,
до німої гори
говори!

(І. Франко).

Євген СВЕРСТЮК.

 

 

Переглядів: 1172
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua