РубрикиДуховність

Свічка

Як уособлення небесного вогню, свіча відігравала значну роль не тільки в повсякденному, а й в обрядовому житті українців. Вона була обов’язковим ритуальним атрибутом в усі три найважливіші моменти: під час народження, весілля та смерті. Свічка набула особливого значення в народній магії, її застосовували як один з найважливіших оберегів. Особливо зросла роль свічі за часів християнства.

Спалювання дідуха, великодні багаття, вогнища на Купала — всі ці звичаї відображають особливе ставлення до вогню. Годилося вшановувати його, звертатися до нього з побожністю. Аж ніяк не  дозволялося, як свідчить переказ, поводитися з полум’ям фамільярно: «Ніколи не кажи вогню: «Брате!» Пошанування його було пов’язане з культом Сонця, про життєдайні й водночас караючі властивості якого українці знали з давніх-давен.

Багато народів світу вірили, що життя в тілі й вогонь, який запалювали в оселі, — явища взаємозалежні. Якщо він раптом погасав — тієї ж миті мало скінчитися й життя людини. Тому вогонь у помешканні завжди намагалися підтримувати. Лампадка, яка горить перед образами, не загасаючи, — це християнізований відгомін давнішого уявлення про домашній вогонь як аналог людського життя, відповідник душі, що перебуває в тілі.

Те саме вірування мало втілення у ворожіннях зі свічею чи скіпкою, або, як її ще подекуди називали, лучиною. У Галичині в такий спосіб ворожили на смерть. Учасники таїнства збиралися до хати, одна з дівчат запалювала скіпки й роздавала їх усім присутнім, які при цьому співали:

Ай ке би-м знав, єж погину,
Запалив би-м і свою хатину:
Най би вона ізгоріла,
Що мене не приютила!
Чия скіпка швидше погасне, ой і помре раніше.

Подібне ворожіння було і в ро­сіян: якщо скіпка горіла ясно — довго жити тому, хто її тримає; з іскрами — будуть хвороби; погасне — той, хто ворожить, помре.

Ворожили зі свічкою і на Купала. Дівчата діставали з-за пазухи заздалегідь приховані свічі, чіпляли — кожна до свого вінка, а потім вінки пускали на воду. Якщо вінок пливе добре і свічка горить — дівка незабаром заміж вийде. Коли крутиться на місці — ще дівуватиме.

При важких пологах баба-повитуха запалювала свічку, щоб пришвидшити народження дитини. Для молодого й молодої виготовляли перед весіллям індивідуальні свічі. Тому, хто помирав, давали в руки свічку, щоб полегшити відхід. У цей час спостерігали за тим, як вона горіла, щоб зауважити момент, коли смерть забирає душу. Якщо вогник свічі здригався, твердили, що це душа вийшла з тіла попрощатися з усім і всіма, кого любив небіжчик. Мала горіти свіча й по смерті, допоки тіло перебувало в оселі.

У міфології різних народів світ померлих — дзеркальне відображення світу живих: що тут живе — там мертве, що тут уражене — там неушкоджене, що тут сліпе — там зряче, що тут видиме — там невидиме. І навпаки. Мрець, сліпий у цьому світі, добре бачив у тому.

Проте у слов’янській народній традиції смерть і потойбіччя тісно пов’язані з уявленнями про перехід із «Божого світу», «білого світу», зі світу сонця у світ мороку й пітьми. Тому, коли померлий відходив, обов’язково годилося запалити свічку, яка згодом мала висвітити шлях у царство пітьми. Не запалити свічки при покійному вважали великим гріхом. Без свічки він був би у вічній темряві: «А хто умре без свічки, то в одно сиди на тім світі у пітьмі». Якщо ж, траплялося, свічку не запалювали, її намагались «послати» померлому з іншим небіжчиком. Вшановуючи померлих, про них пам’ятали й, насамперед, дбали про те, щоб на тім світі їм було видно. Для цього використовували «задушну» свічку, яку запалювали вдома або, засвічену, пускали на дощечці по воді.

На Поділлі українці давали помани (обрядовий хліб) із запаленою свічкою на обідах, де вшановували померлого. Помани підносили тому, кого найбільше любив або до кого був близький покійник. Подібний обряд існував і в сербів: вони вірили, що коли не запалити «задушної» свічки, то мертвий родич залишиться без світла, блукатиме в темряві. У Чистий четвер серби пускали свічі на воду, промовляючи при цьому молитви, згадуючи імена померлих та назви небесних світил.

Повсюди в Україні здавна виготовляли свічки вдома — поряд із заводським виробництвом церковних свіч. Бджіл у багатьох місцевостях розводили дуже охоче. Відомий етнограф Микола Сумцов твердив, що українські селяни дуже любили «божу муху», бо навіть маленька пасіка давала меду на Спаса й воску на свічку Господу. Саме виготовлення свіч відбувалося з великим благоговінням. Коли сукали свічі Богу, дбали про чистоту роботи й матеріалу, обирали для цього певні дні й навіть години (на Водохреща, наприклад, свіч не виготовляли), проказуючи при цьому молитви й запалюючи лампадку перед іконою. Віск топили на припічку і в нього своєрідно «огортали» гніт. Іноді до воску додавали фарбу — й тоді з’являлися кольорові свічі. Особливого поширення набули свічки-трійці, виготовлені за особливою технологією, розмальовані і прикрашені.

Віск віддавна мав значення оберега. Оскільки з нього виготовляли свічі, він став обов’язковою речовиною не тільки в народній медицині, а й у магії та ворожіннях. Вважали, що віск відвертає лихе, стоїть на заваді нечистим силам. Задля вдалого полювання воском покривали кулі, восковий хрест закопували разом зі скарбом — щоб надійніше заховати. Воском заліплювали отвори, куди перед тим ховали інші обереги, скажімо, ладан.

Виливання воску — щоб позбутися переляку, поворожити на життя і смерть, знати про місце перебування злочинця — один із найвідоміших засобів народної магії. Щоб «вилити» переполох, на голову чи живіт хворого ставили миску з холодною водою, куди лили розтоплений у печі за три рази віск — у воді застигало зображення предмета, тварини, людини, що спричинилися до переляку. При цьому баба-шептуха примовляла: «Я сей переполох рабі Божій (ім’я) присікаю і виливаю на сході і на сповні, і на молодику». Використовуючи віск, часто ворожили й дівчата: вони розпізнавали в обрисах застиглого воску свого судженого.

У росіян та «в землі війська донського», як твердить М. Сумцов, була відома «обидяща» свіча. В Україні теж про неї знали, але якоїсь окремої назви вона не мала. Таку свічу ставили в церкві у незвичайний спосіб — перевернувши верхнім кінцем донизу. При цьому слід було проказувати молитви за здоров’я та благополуччя того, хто завдав лиха чи образив. Думали, що злодія, за якого помолилися, засвітивши «обидящу» свічу, мучитиме совість — і незабаром він поверне вкрадене.

Південні слов’яни з воску виготовляли спеціальні фігурки: зображення людських частин тіла або тварин, давали обітницю — й у ви­значене свято приносили свічу та воскову фігурку, щоб позбутися хвороби чи іншого лиха.

Особливе значення для українців мала страсна свіча, або, як її ще називали, громова, громнична, громниця. Повернувшись із церкви після вечірні Страсного (Чистого) четверга, з нею обходили господарство: стайню, клуню, комору. Скрізь накопчували хрести при вході та на вікнах — від нечисті. А коли цю свічку брали із собою до церкви ще й наступного дня — Страсної п’ятниці, коли виносили плащаницю, — то вона набувала магічної сили: запалюючи її, згідно з уявленнями, можна було уникнути згубних наслідків грози, повені, пошесті, землетрусу, загасити пожежу, припинити епілептичний напад. Запалювали цю свічу й тоді, як на мешканців дому нападав страх. Воскові кульки зі свічі, освяченої у Страсний четвер, вважали оберегом від пропасниці й носили як намисто. На Стрітення запалювали громничну свічку, щоб літо зиму побороло. Селяни іноді виливали громничні свічі дивовижних розмірів — два аршини завдовжки (аршин — 0,711 м) й до десяти фунтів вагою (фунт — 409,5 г). На Харківщині вважали, що особливої сили набувала свіча, яка горіла під час дванадцяти Страстей — із року в рік. Хто має таку свічу, в того у хаті пануватиме лад і в господарстві все вестиметься. Тримали таку свічу на покутті.

Братства та ремісничі цехи мали «іменні» свічі, їх запалювали під час ремісничих та релігійних свят, посвячення у члени братства, урочистих засідань. У Києві ще з дохристиянських часів існував обряд Весілля чи Свята свічки. Напередодні святого Семена (14 вересня) увечері на Подолі збиралися гурти городян, приходили братчики, цілі ремісничі цехи зі своїми прапорами. Вертепний обряд Свята свічки відбувався як належить усякому весіллю: із «батьком», «матір’ю», «світилками», «дружками», «боярами», «сватами» і «свахами». Свято тривало до півночі — так вшановували свічку, загалом обрядовий вогонь. З деякими відмінностями, як свідчить відомий етнограф Василь Скуратівський, подібні обряди відбувалися у багатьох регіонах України. Полі­щуки на Семена врочисто запалювали посвіт (світильник).

У Західній Україні та в Білорусі існував інший звичай: до днів окремих святих робили спільну свічу вагою до шістдесяти кілограмів. Вона нагадувала фігуру людини, мала два виступи, схожі на руки. На них і одягали сорочку. В день святого, якого вшановували таким ритуальним атрибутом, селяни зі свічею обходили все село. На громадські потреби кожен господар, до якого заходила така процесія, мав дати трохи збіжжя. Після обходу свічу зберігали до наступного свята в одній із родин. Вірили, що така братська, або мирська, свіча може принести щастя й добро мешканцям оселі, де вона «зупиниться».

За матеріалами сайта
«Про Україну»
(http://www.about-ukraine.com/index.php).

Переглядів: 978
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua