РубрикиБез рубрики

Ненаписана книга

Продовження. Початок у номері за 27 вересня.

Наступною жертвою стала старша сестра Пилипа — Мартоха, котра була замужем у сусідньому селі Чехова, а чоловік її, Петро Сабашний, звісно, був у партизанах. Колона автомашин серед білого дня рушила на Чехову. Петро, який у цей час провідував сім’ю (у них було троє малих дітей), кинувся із села. Його оточили серед поля, не стріляючи прицільно, намагаючись взяти живим. Петро, маючи при собі лише пістолета, відстрілювався поки міг, а останню кулю пустив собі в лоб. Тоді карателі (в основному це були, крім кількох німців-офіцерів, мадяри і поліцаї) повернули в село, оточили хату Сабашних, підпалили її, а Мартоху жорстоко побили і кинули в пожарище (дітей сусіди встигли забрати з двору). На щастя чи на горе, люди витягли Мартоху з вогню: на ній не було живого місця, навіть очі повигорали. Помирала вона в страшних муках декілька днів.

А колона з Чехової рушила на Рогачі, до Пилипових батьків, моїх дідуся й бабусі.

Баба Настя встигла вискочити з двору і сховатись у сусідському хліві, звідки через щілину в дверях бачила, що відбувається.

Діда Олександра вивели з хати і затягли в кузов вантажівки. Там на нього напосіли поліцаї: один всівся на ноги, другий — на плечі.

— Що це ви робите, хлопці? — запротестував дід.

— А це — щоб ти не втік, діду. Га-га-га!

Підійшов німець, ламаною російською запитав діда про його вік (на той час йому було 73 роки) і гаркнув на поліцаїв.

А тим часом продовжувався грабунок. Поліцаї, саме поліцаї, тягнули до машин все, що попадало під руку. Потім поліцейський начальник Руденко, піднімаючись по драбині, запальничкою підпалив хату з чотирьох боків, хлів, клуню та погрібник. Коли все запалало, машини рушили.

— А куди ви мене везете?— запитав дід поліцаїв.

— На той світ, діду. Га-га-га.

— А та дорога не йде через Ружин?

— А нащо тобі Ружин?

— Там моя дочка замужем. А я маю 500 рублів, то хотів би передати на гостинця онукові (це про мене — Б.С.).

Діда привезли до жандармерії, яка була на сусідній від нас вулиці. Поліцаї зразу ж до діда:

— Ану піднімай руки догори! — і почали нишпорити по дідових кишенях. Марно.

Другого дня моя мати, дізнавшись про батька, зібрала такі-сякі харчі, і ми пішли на сусідню вулицю. Мати, сховавшись за одним будинком, розтлумачила мені, куди йти й про що запитати. Зайшовши у двір, я побачив дідуся, що сидів на ослінчику біля тину. Неподалік походжав поліцай з гвинтівкою.

Склавши посуд до кошика, дідусь витяг з кишені гроші:

— Скажи матері, нехай пошиє тобі гарні чоботи. Це буде тобі пам’ятка від діда.

Поліцай все те бачив і кинувся до дідуся:

—Як це так, що ми не знайшли у тебе грошей?

— Бо ви дурні: я тримав їх у кулаці. — Настала дідова черга реготати.

За кілька днів дідуся відправили у бердичівську тюрму, де майже щоденно доймали допитами: де твій син, чим займається, які має прикмети, де переховується? На що дід Олександр кожного разу відповідав одне і те ж: ховається в лісі, вбиває німців, а прикмет не знаю, бо не бачив його з 15-річного віку — він утік з дому під час розкуркулювання.

Нарешті, відчуваючи реальну загрозу своєму життю, дід пішов, як кажуть, напролом:

— Чого ви мене, старого, мучите? Маєте вбити — вбивайте зразу, маєте відпустити — відпускайте.

— Доки твого сина не піймаємо, доти тебе не випустимо.

— А ви піймайте його та приведіть сюди — я сам йому надаю намордачів, що через нього отут мучусь… Але якщо ви його до цього часу не піймали, то вже не піймаєте ніколи.

— А не піймаємо, то тут тобі й очі повилазять, — заявив допитувач.

«А я й сам бачу, що повилазять, — розповідав згодом дідусь, — і почав їм плести, що на язик приходило».

— Ви його не піймаєте, бо він ходить у німецькій одежі, говорить по-німецьки, а ви йому ще й козиряєте.

— А де ж він взяв німецьку форму?

— Ви що, малі діти? Вбив німця, здер одежу та й надягнув на себе. (Пилип і справді здійснював деякі дуже ризиковані справи, використовуючи німецьку уніформу та деяке знання німецької мови). А ще, — продовжував дід, — він гіпноза.

— Що значить гіпноза?

— А те значить, що він може отак у вас на очах перекинутись на теля, на дівку, на кого схоче. А ще: він подивиться на замок, і замок сам перед ним розмикається. Мені казали по секрету, що він приходив сюди і дивився, яким замком я замиканий…

Слідчий вирішив, що у старого вже глузди кудись поїхали, і відправив його до камери.

А десь за кілька днів на території тюрми були знайдені машинописні листівки з текстом: «За одного вбитого німця ви вбиваєте 50 наших, якщо ви уб’єте мого батька, я уб’ю п’ять тисяч німців. Шуляк».

Знову потягли діда на допит, а він своєї:

— А що я вам казав? Він такий…

Фінал цієї історії був майже неймовірним. Пилип у супроводі одного партизана (звісно, в німецькому обмундируванні) серед білого дня на станції Козятин проник у кімнату зв’язку і під дулом пістолета примусив чергового зв’язати його напряму з комендантом Бердичева і продиктував його перекладачеві таке: «Якщо хоч одна волосина впаде з голови мого батька, я тебе дістану навіть з того світу, а дві берези, якими ти будеш роздертий навпіл, уже пригнуті до землі. Шуляк».

Як це не дивно, але через кілька днів мій дідусь був уже на своєму погорілому обійсті.

Останнім ударом по нашій родині була загибель моїх батьків. У ніч з 13 на 14 грудня 1943 року (за два тижні до визволення) той же Іваницький, «дядя Міша», привів гестапівців. Батька і матір відразу обмотали телефонними дротами, а офіцер, уже літній, в окулярах на сизо-червоному від холоду обличчі, приставив мені до лоба пістолета. Я хотів закричати, але від страху втратив голос і лише роззявляв рота. Певно, щось ворухнулось у душі цього ката — він опустив зброю і відійшов убік. Мої молоді батьки, 25 і 27 років, були тієї ж ночі закопані живцем біля хутора Тхорівка Київської області.

Мою маленьку сестричку забрала чужа жінка з сусідньої вулиці, видавши за свою, хоча і знайшлися «доброзичливці»: прийшов німець з поліцаєм і влаштував допит. На щастя, дві сусідки підтвердили, що це її дитина. А мене, звісно, ніхто не хотів прихистити, більше того, навіть не пускали у двір: «Іди, іди, а то через тебе і нас німці постріляють». А були і такі: «Іди геть! Ще тут партизанських цуценят не вистачало».

Вночі у хаті було страшно, надворі глибокий сніг і сильний мороз, тож я блукав три доби по задвірках, ховаючись і від німців, і від «своїх», аж поки не задрімав під копичкою соломи, коли серед ночі троє партизан поклали мене, напівживого, на сани і вивезли з Ружина.

А за два тижні в Ружин увірвалися радянські танки. До нашого краю прийшло справжнє свято, хоча і «зі сльозами на очах»: мої дідусь і бабуся заплатили за нього життями сина, двох дочок і трьох зятів, а «в компенсацію» отримали одинадцятеро онуків-сиріт…

4

У середині 50-х минулого століття в Житомирі відбувся всеукраїнський «з’їзд партизанів громадянської і Великої Вітчизняної воєн». Мені випало бути в складі делегації, яка вітала почесних гостей від імені молоді Житомирщини.

У президії, за двома рядами столів, — партизанська еліта України із С. Ковпаком у центрі: золото генеральських погонів, золото зірок Героїв. Партизани рангом нижче, в тому числі П. Шуляк і

В. Земляк — у залі. Цікаво було, як для мене, побачити й почути вдову М. Щорса Фруму Щорс, доньку Г. Котовського Олену Котовську, з якою за кілька років довелося спілкуватись як з викладачем Київського університету ім. Т. Шевченка.

Загальна атмосфера в залі цілком відповідала і серйозності, й урочистості моменту: слава, слава, слава! Лише через півстоліття прийшло (на жаль, і досі не до всіх) усвідомлення, що «зображення бойових дій на фронтах Другої світової війни, і взагалі воєнної епохи, набуло тенденціозно-спрощенського, ідеологізованого, навіть марнославного характеру… З’явилися тенденції до романтизації та героїзації війни, любування нею на шкоду показу її об’єктивної трагедійності» («Безсмертя: Книга Пам’яті України. 1941—1945». — Київ, 2000). Щоправда, тут більше евфемізмів, аніж відвертої правди, та спасибі і на цьому.

…Що було після урочистостей, не знаю, але згодом, під час розмови П. Шуляка, В. Земляка та ще декількох чоловік, я вперше відчув якусь недомовленість чи, швидше, інший підтекст до того, що звучало в залі. Спілкуючись інколи із Земляком (він тоді працював в обласному видавництві), я зрозумів, що мова у них з Шуляком йшла про написання ним (Земляком) книги про їхній загін, де мало бути сказано «всю правду». Спливали роки, виходили в світ повісті й романи письменника, в яких прототипами героїв виступали реальні люди, зокрема й сам Шуляк, навіть топоніми перегукувалися з місцями, де діяв загін. Пилип час від часу нагадував Василеві, навіть через мене переказував йому (тоді Земляк вже працював у видавництві «Молодь»). «Ще не час, але напишу», — зазвичай відповідав він, хоча, напевно, розумів (як і я сьогодні розумію), що така книга тоді не могла бути опублікованою. На жаль, передчасна смерть забрала з цього світу Василя Земляка, а з ним і ту книгу, яку він так і не встиг написати…

Важко судити, про що була б та ненаписана книга, але про те, про що там йшлося б обов’язково, — подальша розповідь.

5

Лише наприкінці довгої і нудної промови «полномочного» з району селяни зрозуміли, що мусять записуватися до колгоспу. Настала тиша, яка раптом розірвалася таким лементом, що Олександр Гнатович, матюкнувшись за звичкою, натягнув на лисину шапку і пішов додому.

— Пилипе, діставай зшитка, будемо писати заяву.

— Яку заяву? — обізвалась від печі баба Настя.

— В колгосп.

— Який колгосп, Ліксандре? Куди ти спішиш? Он Топори й Морозівка відмовилися, чекають. Почекаймо й ми, побачимо, що з цього буде.

— Дурна ти, Насте. Большаки (так дід називав більшовиків) зробили хитро: дали мужику землю, щоб він утихомирився, а тепер, коли вони стали крепко при власті, — землю можна й забрати назад. А то нащо було й революцію затівати?

Наступного ранку у сільраді дідової заяви не прийняли, а наказали збирати манатки і готуватися до висилки, бо  — куркулі (пара коней, пара волів — хіба не куркуль?).

Вночі дід підпоїв сторожа і вирішив тікати. Те ж порадив і Пилипові:

— Прямуй на Козятин, а там на поїзд — і якнайдалі звідси. І забудь, хто ти і що ти. — Тернувшись бородою об щоку сина, тицьнув йому в руку жмут грошей.

Минув деякий час, й Олександр Гнатович об’явився в селі, попрямував до сільради і поклав перед начальством «бомагу»: сім’ю повернути додому, повернути особисте майно і прийняти до колгоспу — таким було розпорядження із самого Харкова (дід добрався аж туди). Активісти вирячили очі, та робити нічого — треба виконувати.

— Олександре Гнатовичу, сім’ю ми, канєшно, повернемо, а ви поки що обживайтесь у поповій хаті, бо у вашій — колгоспна контора, у хліві — конюшня…

— Це ви, хлопці, йдіть у попову хату, а я піду у свою, — відрубав. — Я дістався до Харкова, а треба буде — до Москви доберусь, до самого Сталіна.

Отак рогачівський колгосп ім. Чапаєва поповнився ще однією працьовитою сім’єю.

А про Пилипа — ні слуху ні духу. Аж ось через кілька років до хати зайшов сусідський парубок і під великим секретом сказав, що отримав листа від Пилипа, в якому той цікавиться долею своєї сім’ї. А сталося так, що Пилип забрався аж до Росії, розжився якимись документами і навіть закінчив технікум. Та наближався час призову до війська, і він занервував. Скінчилося це тим, що він повернувся додому, пішов до «органів» і — руки вгору, здаюся: був малий, дурний, злякався, втік… Але бувають же і дива: повірили, простили, призвали. Служив на Далекому Сході, став членом екіпажу бомбардувальника, за успішні дії в районі озера Хасан був нагороджений. Йшлося про офіцерське звання. Але… не горять не тільки рукописи, а й «справи» в архівах певних установ: «семья подлежала раскулачиванию». Отож щоб не обтяжуватися зайвими клопотами, вирішено було демобілізувати Пилипа в званні старшого сержанта. До речі, під тим же приводом сестру Пилипа, мою матір, було відраховано з Київського медінституту.

Повернувшись додому, Пилип був призначений начальником(!) автокінопередвижки (а це водночас і водієм, і кіномеханіком) і демонстрував кінофільми по селах Ружинського району Житомирської, Сквирського Київської та Козятинського і Погребищенського Вінницької областей. Сільське населення цих районів добре знало свого кіномеханіка і під час окупації могло довірити Пилипові свої потаємні думки й запитання. Пилип, у свою чергу, говорив хлопцям і дівчатам, що німецька окупація не надовго і що Червона армія прожене загарбників. Але для цього їй потрібно допомогти, треба створити партизанський загін і нищити фашистів та всі їхні комунікації тут, на місці.

Хлопці зі словами Пилипа були згодні, але створювати партизанський загін боялися. «Якби у нас були великі ліси, де можна було б ховатися від фашистів, або щоб уже був партизанський загін, то ми б вступили до нього...» — такими були міркування.

Тоді Пилип пішов на маленьку «хитрість». Зібравши своїх друзів і родичів в с. Рогачі, він сказав їм, що в с.Топори такий загін уже створено, а топорівських хлопців запевнив, що такий загін створено в Рогачах. І в ніч з 27 на 28 вересня 1941 року в хаті Пилипової тітки Софії був створений партизанський загін. Командиром одноголосно було обрано Пилипа, комісаром — Я.В. Яценка. Після цього партизани склали присягу на вірність Радянському Союзу і народу й скріпили її своїми підписами. Назву загону затвердили таку: «Перший партизанський загін імені Ружинського району». Було їх тоді 16 чоловік. Озброєння — кулемет Дегтярьова, один пістолет ТТ та одна гвинтівка.

А на 10 січня 1944 року кількість народних месників сягнула 522 (358 польових бійців і 164 підпільники).

Борис СТУПАК.
м. Балта.

(Далі буде).

Переглядів: 767
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua