«Привіт із Китаю!»

— БАБУНЮ, — мудрує п’ятирічний Іван, уважно розглядаючи її пальці, — вони в тебе товсті й покручені, як імбир. Ніби ти їх із землі викопала.

— Імбир, — пояснює шестирічний Яша, — то такий дуже пекучий овоч, який кладуть на сашимі. Бабуню, треба тобі посадити його на городі — будеш їсти!

Які розумні хлопчики, її правнуки. Іван живе в Києві, Яша — у Москві. Далеко, але цього року вже вдруге приїздять до прабабці. Малі з батьками побували в Єгипті, відпочивали в Ізраїлі, але тільки тут, на вистеленому оксамитовим споришем подвір’ї, їм справжня воля! Навіть про телевізор забувають: залюбки бавляться з котиками, майструють халабудки між кущами смородини, пасуть індичат. Непосидючі й спритні на вигадки: то надумали мишей наполювати для кітної Мурки, то зібралися фарбами розмалювати білих курей, щоб були гарнішими…Одне слово, стають нормальними дітьми. А яка їй радість, яка втіха! Чотири місяці тому знайшовся й третій правнучок, але той ще зовсім крихітний, ще не виповз із пелюшок у далекій Норвегії.

Марія Йосипівна показує фотографії. Дочки, каже, схожі на батька: високі, статні. Вона їм ледве до плечей дістає. Розповідає, де хто живе, як живуть. Усе в деталях, тож старенька, розумію, в курсі всіх родинних подій, хоч дорогі для неї душі й розсіялися по світах. Високими білявками вдалися й три онучки, а ось уже правнуки — три хлопчики — ті всі як один у прабабусю Марію: дрібнуваті пташенятка з широкими вилицями, чорними чубчиками й розкосими оченятами-намистинами.

Коли й утретє в родині знайшовся настовбурчений чорний чубчик, до Кодими зателефонувала онука, яка живе при дочці аж у Норвегії: «Привіт вам із Китаю!». Ті слова вже ніби стали родинними позивними: знову народилося малятко дуже схоже на прабабусю, бо вона у них така одна.

«Муся — привіт із Китаю!» — так місцеві дражнили її замолоду. Свекруха ж навіть в очі часто називала Найдою, як цуценя, що прибилося до двору. Так вийшло, що вона й справді непроханою прийшла до її хати, сама, насміхалися люди, засватала чоловіка.

ВОНА була зовсім маленькою, коли шторм розбив на тріски рибальський човен, забравши життя її батьків. Сироту пригріла рідна тітка, у якої своїх було четверо. Змалечку знала всю домашню роботу, щоб не дорікали шматком хліба. Коли підросла, на танці не бігала, бо вдалася занадто сором’язливою, та й, правду кажучи, не мала ні подруг, ані пристойної одежини, щоб вільно почуватися серед місцевих перебірливих кавалерів. Останні не надто цікавилися непоказною дівчиною, тому коли їй почав підморгувати парубок з далекої України, який служив на ближньому причалі, дівоче серце розквітло.

Загляне у двір, свисне, вона й вибіжить до любого. І хоча герой у широких кльошах не ходив у далекі морські походи, а майже три роки поспіль драяв дерев’яний причал і солив на березі рибу для військового начальства, в її закоханих очах він був бравим вояком, голубчиком, найкращим! Пригорне, скаже ласкаве слово — вона й щаслива.

Оговталася лишень тоді, коли кавалер відслужив… і навіть не попрощався. Люди ж у рибальському селищі почали перешіптуватися, косуючи на Марію: її живіт уже гарненько випинався.

«Що робити? Заберуся, — згадує,— на сопку, кручу головою врізнобіч та плачу, вдивляючись у далечінь: у який хоч бік та Україна, де там мій Вовка?».

— У пелені додому не принось — вези байстрюків своєму втікачеві! — наказала тітка. Взяла її за руку й повела до командира військової частини, де служив жених, адже ні адреси моряка, ні навіть прізвища його не знали. Той (напевно, йому було не вперше втішати покинутих дівчат) дав адресу.

З Далекого Сходу добиралася сюди зо два тижні. Щоб дорога була дешевшою, просилася у купе до провідників, пересиджувала у тамбурах. У великій цупкій торбині, зшитій із плащ-палатки, везла посаг: пухову подушку, новеньке шовкове плаття, у якому мріяла вперше показатися свекрусі, та сувій білого ситцю у велику синю квітку — тітчину «тринадцяту зарплату», яку тій видали на рибокомбінаті. Їла в’ялену рибу. Найбільшу рибину, мало не метрову кету, довезла в Україну, щоб пригостити нову рідню. А її, ту рибину, хтось потягнув просто зі столу.

Марія Йосипівна сміється, закриваючи сухенькими долонями обличчя:

— Мати Божа, два тижні у дорозі!.. Мала, худа, видом не схожа на ваших, уся в кіптяві, з величезним животом, у якому привезла двох дітей. А ще та тітчина квітчаста спідниця на мотузці — мало не під шию. Отакою приїхала. Свекруха глянула — й мало не впала. Люди й собі заглядали у двір: що воно за диво припленталося слідом за Вовкою?

Місцеві зустріли її з подивом та з насмішками, мовляв, Вовка з Китаю пару собі виписав.

У їхньому рибальському селищі, згадує, посміхаючись, чи не половина мешканців мали вузенькі очі — Китай і справді поруч. Але ніхто б не здивувався з того, що в такої пари народиться блакитнооке русяве дитинча. І навпаки. Ніхто ж не знає, коли і в кому яка кров візьме гору, бо серед людей усілякого вавилону намішано.

КОЛИСЬ Вовка хвалився, що живуть в Україні заможно, що поруч — море, тож Маня не засумує за своїми причалами, що має велику дружну родину, тож усі гуртом, як і заведено, зведуть молодятам цегляний дім. Не всі ті балачки виявилися правдою. Де те море у Кодимі? Жив парубок з немолодою мамою справді у величезній, але недобудованій хаті, вдвох тулилися у крайній більш-менш облаштованій кімнатці. Рідні ніякої не мали. Як і заможного господарства. По двору сумно блукало не припнуте худюще козеня та підскакувало трійко курчат. Город заріс щирицею і буркуном. Та й до самої армії хлопець був непутящим — усе рукавом втирав сопливого носа. На флоті парубок вилюднів, повернувшись додому, зачастив до клубу. Вже котрась із дівчат йому відпо­відала взаємністю. А тут Маня намалювалася…

З двору не прогнали, бо вона й не пішла б — нікуди було повертатися. Скоро народилися близнятка: Віра і Рая. Таткові копії. Свекруха ніби змирилася з усім, хоча довго соромилася невістки, як, власне, й сам чоловік.

Через багато-багато років вона цілуватиме невістці руки, дякуючи за те, що та доглядає її, немічну, паралізовану. Пролежала нерухомо майже десять років. Чоловік Марії Йосипівни трагічно загинув на тракторній бригаді, коли йому ще не виповнилося й 40. В останні роки він дуже змінився: не пив, розводив вівці, складав гроші дочкам на ощадкнижки. Охоче порався по господарству, чого зроду-віку не робив, ще замолоду переклавши всю роботу на плечі дружини, яка мусила бути вдячною йому за те, що пригрів і признав дітей, а отими своїми запізнілими турботами ніби вибачався перед нею за відверті знущання: молодий, казав, був, дурний.

Був час, коли любив покійний стрибнути у гречку. Отой сувій білого ситцю у велику синю квітку, яку Маня привезла у торбі, чоловік нишком шматував та виносив із хати, задобрюючи дефіцитним крамом молодиць. Вона бачила все й мовчала: нехай, аби лишень діти не знали, аби мали батька. Вона свого натерпілася сиротою.

— Чи тяжко жилося? А хіба життя буває легким? Кажуть, Бог кожному вділяє стільки, скільки людині під силу винести. Хтось тобі щось погане скаже — не підкидай трісок у вогонь, змовчи, не відповідай лихим на лихе. Зло зсередини з’їсть того, хто його породить, а тобі за терпіння віддячиться.

Як усе просто й мудро.

ДІВЧАТОК прийняли в колгоспні ясла, а їй треба було виходити на роботу. Не вміла ні сапати, ні полоти, але записали в городню бригаду. Свекруха знайшла в сарайчику тупу іржаву сапу з покрученим держаком, яку тяжко було підняти, не те що нею махати. А сапала, била тією сапкою землю, старалася не відставати від інших жінок.

Одна, на чужині, говорила «по-кацапськи», майже нічого не розуміючи з того, про що молодиці між собою гелгочуть. Вони підсміювалися над невмілою й него­віркою «Найдою», давши їй образливе прізвисько «Муся — привіт із Китаю!».

Жінки брали з собою вузлики з обідом. Сядуть колом, розкладуться і їдять, а вона спуститься до річки, всуне ноги у воду й чекає, коли знову всі візьмуться за сапки.

Хіба свекруха не знала, що на поле інші беруть обідати?

Одна лише Поліна її розуміла, ще школярка, яка виходила сапати за маму. Навчила, як гострити сапку, спускалася слідом за нею до річки, щоб разом пообідати. Проста дівчина з дуже бідної родини вибилася в люди: закінчила технікум, поїхала до Одеси, вийшла заміж, мала хорошу роботу, високу посаду.

— Добро, — каже Марія Йосипівна, — ніколи не залишається не віддяченим. Я оце дивлюся на людей, думаю, згадую. Хто як жив — тому така й старість у нагороду. Он Варя. Висока, гарна була замолоду. Добре знала, що я себе обділяю, бо кожну копійку на дітей витрачаю: вони в мене і музиці навчені, і вальсам, й університети позакінчували, то все хвалилася мені, скільки платтів має в шафі, скільки чобіт купила, дражнила косоокою. І те їй Толя купив, і друге. А мій Вовка ніколи хустинки додому не приніс. Все, згадую, як він під чайною стоїть та приходить додому з побитим писком. Якось згадували з Варею ми свою молодість, разом поплакали. Тепер вона прибігає й заламує руки: онуки чекають, коли бабі принесуть пенсію, щоб дала сотню-другу, матюками її обкладають. Усе випитує, що мені привезли діти й онуки, та скільки воно коштує. А я й не ображаюся — така вона людина. Є чим — пригощу, поділюся. Мені он стільки всього навозять. Пенсію й не чіпаю — на карточці десь збирається...

Біля неї дуже комфортно. Подруга купила хату недалечко, тож ми щовечора приходили разом до Марії Йосипівни по молоко. Така манюсінька, худенька, як грушка висушена. Жінці вже 80, а вона самотужки порає корову, робить смачну бринзу, пече плацинди. Навчила нас плести кружечки та маринувати молодий часник. Такий, каже, дуже люблять їсти у неї на батьківщині, на Далекому Сході. Вона все життя тримала в серці свої сопки, куди більше не поверталася. Хто знає, може, це й давало жінці сили жити.

Часто до її двору заїздять дорогі машини — рідня прибуває. Гамір, музика, дітлахи вовтузяться. Після тих відвідин жінка ніби аж світиться. А від того й усім, хто довкруж неї, стає затишніше. Повірте, навіть і плацинди стають смачнішими.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.

Переглядів: 1326
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua