Ріка під високими хмарами

Літній ранок. На маленькому столику під яблунею мама порозставляла полумиски з кукурудзяною кашею й поналивала у високі гранчасті склянки солодкої ячмінної кави з молоком. Снідайте, діточки! Не встигла донести до рота третю ложку, як почула з вулиці голос повсякденної (бо близько живе) подружки Нінки. Кликала мене голосно й настирливо. З ложкою в руці я побігла до хвіртки. Почула: «Вночі залило плавні».

Хіба можна було таке пропустити?! Як стояла у самому лиш «трико по коліна», так і вилетіла за ворота. Кинула позад себе щойно облизану ложку й поспішила за Нінкою скликати дальших подружок. Верескливою зграйкою перетнули нижню вулицю й опинилися на безкрайньому просторі. Те, що ще вчора називали зеленою толокою, нині виблискувало неглибокою водою, яка їжачилася віджилими кущиками осоки. Високо-високо над нашими дитячими головами пливли урочисті пухнасті хмари. Як же було хороше під ними бігти по мілкій теплій воді, розсипаючи довкола себе віяла бризок!

Плавні у нас заливало завжди несподівано. Вода приходила з далеких гір знесиленою, лагідною, коли вже добре пригрівало сонце. Могла протриматися днів зо три, а то й менше. Хіба можна було позбавити себе такого купелю? Борсалися ми в ньому, немов випущені на волю качата. Однак, попри всі радощі, в мізку, немов цвяшок, колола думка: а хто ж тебе пускав, хіба запитала у мами дозволу? Чим ближче до вечора, тим страшніше було уявляти повернення додому. Та діватися нікуди. Подружки порозбігалися, час і собі.

Боязко прочинила хвіртку. Ложку за ворітьми вже хтось прибрав. Ой, що зараз буде!.. На диво, мама не лаяла. Лише промовила: «Бач, як забрьохалася». Відрізала шматок хліба, налила склянку молока, щоб «заморила черв’ячка» до вечері, й пішла на город. Тільки-то відвернулася, як наш ненажерливий Босік вихопив з моїх рук окраєць і вмить проковтнув. Попросити інший кусень я побоялася. Так і випила все молоко з тим шматочком у роті, що встигла відкусити. Байдуже. Зате побачила повінь!

Надалі, впродовж всього життя, я не могла уявити, як це люди можуть жити в «сухопутних» селах, де немає ні річки, ні бодай якогось ставка чи струмка. У нас все було підпорядковане великій водоймі. Насамперед, вона годувала. Перед святами мама йшла на нижню вулицю «до рибаків». Рано-ранесенько. Інколи поверталася з порожнім кошиком, бо ніч була вітряною й рибалки не ризикували вибиратися на свій доволі ризикований промисел. Зате назавтра риба вже була замовлена й додому її приносив хтось із нас, дітей.

У будні мали інший «сервіс». Босік невблаганно валував, коли біля воріт зупинялася бабця Мокрина (поміж собою ми називали її Морквиною). В руках завжди мала збиту з дощок простору «кошовку», а в ній — перекладена великими гарбузовими листками риба, зважена «по кілу». Оце ласкирка, це біленька, а тут підлящівка, припрошувала балакуча Морквина, недорого, всього по сорок копійок.

Наприкінці літа в прогалинах поміж очеретами з’являлися великі чорні лини. Чи доводилося вам колись їх куштувати? Якщо ні, то вже, мабуть, і не доведеться. Про цю ніжну, немов шовкову, рибу залишилися тільки спогади. Сьогоднішня екологія не її стихія. Як, напевне, і для в’юнів. Кілька разів в’юни траплялися мені на базарі, але якісь вони тепер «не ті». Чи, може, ми не ті? То лиш в дитинстві смакує все, аж до акацієвого цвіту.

Річковий промисел був справою честі для кожного хлопчака. Віртуози-підлітки пірнали під крутими берегами тихоплинного Турунчука й, засовуючи руки по самі плечі у глибокі нори, ловили раків. Наїдалися ними не лише самі, а й пригощали «гороцьких» відпочивальників, що із заздрістю дивилися на ловців, але самі так не вміли.

А якось хлопці вигадали інше. Звеліли нам, двом дівчатам, сидіти в човні й бити палицями по воді, а самі, занурившись по шию, тягли попід берегом якусь снасть. Не знаю, дозволений чи заборонений то був промисел, але наловили тоді риби таки багатенько. Навіть сусідам роздавали. Втім, скористалися такою риболовлею лише один-єдиний раз.

Взимку добування було іншим. Коли стояли тріскучі морози, більшість дорослого населення прямувала «в комиш». Якщо ніхто не підпалював, плавні густо заростали очеретами. Щоб мати гарні снопи, треба було добре навчитися орудувати «терпаном». Терпан — та сама коса, тільки з коротким кіссям. Це знаряддя вимагало особливої майстерності.

Пригадую, якось повернулися з роботи мої брати. Хоч були добряче натомлені, але заливалися сміхом, розповідаючи, як косив комиш сусідчин «Семён». Прибився він у наше село з якоїсь російської глибинки. Тут женився, отже мусив з усіма йти «у комиш». Та звідки новачку взяти вміння? Заборсався, мало не впав між очеретами. Хлопці почали збиткуватися, на що «Семён» зло відповів: «А кабы тебе?». Відтоді забули його ім’я й прізвище. Скажуть «акаби тєбє», й кожен знає, про кого це.

Доки не з’явився неподалік переробний заводик, очерет косили для власних потреб. З нього робили дахи, тини, з товстих стебелин — прозорі «ліски». Ним напалювали в печі. Похід «у комиш» інколи бував з прибутком. Якось косарі натрапили на ополонку, що аж кишіла в’юнами. Набрали хто у що міг. Вийшли повнісінькі ночви.

У вихідні тато ловив рибу «на блиск». У суботу довго начищав блискучих металевих рибок з гачками на протилежному від хвоста кінці і раненько в неділю йшов на лід. Сидів там цілісінький день. Увечері приносив замерзлих, немов бурульки, окунців. У хатньому теплі вони швидко танули, але чистити червоноперих рибок ніхто не хотів, бо ніж їх не брав. Трохи перепочивши, це мусив робити сам тато. Він навіть мав власне «ноу-хау». Закріплював рибинку за хвостик шилом до дощечки й тільки так міг з нею впоратися. Зате коли мама виймала з гарячої сковорідки золотистих окунців, ми вже стояли в черзі. То було неабиякими зимовими ласощами.

А ранньої весни тато йшов «по лозу». Приносив і звалював на долівку цілий сніп. У теплі замерзлі гілочки швидко оживали й вибухали пухнастими котиками. Ніби тільки-но минуло Різдво, а в нас, дівчат, уже стояли вербові букети. Для них відбиралися найкращі гілочки. Решту тато сортував, чистив і плів великі круглі кошики. До настання сонячних днів їх стояла ціла піраміда. Ті вироби охоче купував довколишній люд. Бо як же хазяйнувати без кошиків?

Отака вона, моя ріка під високими хмарами. Годувальниця, постачальниця ще й розважальниця. Бо хіба могла бути в молодості неділя без річки? Скільки себе пам’ятаю, там купалися, засмагали, варили на багатті юшку. Туди ж запрошували гостей, аби не нудьгували вечорами. Для всіх щедрою була ріка. Не знаю, чи залишилася такою й тепер...

Віра СЕМЕНЧЕНКО.

 

Переглядів: 1108
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (0482) 67-75-67; 64-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua