РубрикиТочка зору

PRO DOMO

Продовження. Початок у номерах за  7 та 12 липня.

ІV

Серед невивчених уроків історії — драма Української Народної Республіки. Вона не тільки у гризоті лідерів поміж собою, у їхній політичній недосвідченості і невмінні розбудовувати державу, у відсутності національної буржуазії. Ніж у серце незалежности вгородило Лівобережжя. Воно було й по цей день залишається ендемічною територією зловорожого ставлення до українства. Саме там кублився і набирав сили у 1920-ті роки за допомогою російських більшовиків опір проти нашої суверенности. Саме там одна за другою виникали «соціалістичні республіки» із твердою орієнтацією на Росію — Криворізько-Донецька, Одеська, Бессарабська, Таврійська і т. д. Саме із того краю приходили в Україну маріонеткові проросійські уряди й потуги.

Більшовики у грудні 1917-го оголосили, що «вважають себе у стані війни із Центральною радою», керівництво антиукраїнським напрямом поклали на спеціальну комісію Раднаркому у складі Леніна, Троцького і Сталіна. Їхніми стараннями й готувався Всеукраїнський з’їзд рад у Києві. Він відкрився 17 грудня, але більшовики зазнали нищівної поразки. Освистані, вони покинули з’їзд і втекли до Харкова, де за тиждень і провели «правильний» Всеукраїнський з’їзд. Делегати з Донецька, Кривого Рогу та дещиця київських «товаріщей» — загалом 300 осіб, серед яких не було жодного селянина, що представляли жалюгідну меншість українського населення, проголосили УРСР і взяли на себе «всю полноту власти» та визначили УНР як «федеративную часть Российской Республики». У моїй уяві ці 300 забутих і сто разів проклятих делегатів дивним чином набувають конкретних рис, мовних характеристик і складаються в більшість ВіЯ у Верховній Зраді. Вони так само навпростець, не дивлячись ані в Конституцію, ані у святці, голосують за ті рішення, які потрібні їм тут і зараз.

Гидота.

А наші аналітики шкребуть потилиці й розумують над загадковими мотивами сьогоденних «мовних законів» Гринєвєцького — Єфрємова чи Ківалова — Колєсніченка. Там насправді нічого нового. Вони просто послідовно продовжують лінію найпершого уряду УРСР, очолюваного Христо Раковським. Зросійщеним болгарином. Цей Раковський категорично виступав не тільки проти української як державної, а й проти навчання нею в школі. «Декретирование украинского язика как государственного — реакционное дело». Або: «Все делопроизводство и служебные отношения вести только на русском языке».

Загалом, цікава деталь. Усі проблемні питання розвитку української мови, культури чи освіти від уряду Раковського і по цей день вирішують чомусь євреї, росіяни чи русько­язичні, хоч логіка підказує, що най­краще це вдалося б українцям. Це моє тверде переконання зовсім не суперечить іншому: не національна приналежність визначає патріотизм чи повагу до національних  цінностей. Єфремов не завжди рівний Єфрємову. Хай би усі етнічні українці так дбали про Україну, як Донцов і Хвильовий. А грузин Вахтанг Кіпіані чи афганець Мустафа Наєм можуть слугувати взірцевими прикладами не тільки журналістському загалу із прізвищами на «енко» чи «ук — юк», а й колєсніченкам, сімонєнкам та ін. Але це так, до слова.

У драматичні дні УНР стала зрозумілою далекоглядна політика Ро­сійської імперії, яка із початку другої половини ХІХ століття послідовно і планово переселяла етнічних росіян на Лівобережжя. Дарма, що малозаселені райони Росії від цього ставали ще пустельнішими. Важливо було «прирастить» чужий край шляхом мирної окупації. Й у 1920-ті всі південно-східні міста і навіть містечка стали вже — за складом населення — російськими. І, безперечно, ці люди хотіли й надалі залишатися у складі Росії. Класові та ідеологічні проти­річчя за такого вибору відходили на задній план. Київська, суціль проросійська, інтелігенція, яка вважала себе передовою та демократичною, без вагань обрала між українською незалежністю і більшовизмом — більшовизм. А червоний терор тоді вже був не тільки проголошений, а тотально застосовувався в захоплених більшовицькими частинами областях.

Нарвалися.

Міжетнічні, якщо вдаватися до евфемізмів, стосунки в Україні тема надто слизька і дражлива. Бо якщо називати все своїми іменами, насправді йдеться тільки про взаємини росіян і українців. Із татарами, поляками чи вірменами у нас повне порозуміння, хоч усі названі і не названі меншини є переважно російськомовними. Виняток — поляки. Росіяни, які відомо, де та як взялися в Україні, вважають її своєю батьківщиною, мають претензію на рівність у громадянських правах з українцями і т.д. І це сучасна цивілізаційна норма. І хто б проти? Але у глибинах загальної, колективної свідомости російської громади немає і ніколи не було дрібки вдячности до землі, яка їх прийняла. Росіяни зажди жили в Україні з до­мінантним почуттям — панівної мови, панівної культури тощо. На загал це була свідомість імперська, звичайна і звична поведінка колонізаторів із населенням колонії. Будь-яке заперечення чи незгода з нею — буржуазний націоналізм. Переслідування. Неможливість бути самим собою на своїй землі. І так продовжувалося аж до проголошення незалежности. Не багато на теренах колишнього Союзу знайдеться країн, які так толерували б росіянам, як Україна. Попри те, що саме із Росією пов’язані найбільш гіркі сторінки нищення нашої ідентичности, у нашій свідомості немає знаку рівности між ро­сіянами і Росією. Але, схоже, сподівання, що росіяни немалим своїм числом увіллються в нашу національну потугу задля розбудови справжньої суверенности не виправдалися. 

Ставлення російської частини населення до України і українців має такий само присмак і таку саму природу, як й антисемітизм. Будь-хто із росіян поклянеться, що у нього багато друзів українців, вкаже у своєму родоводі на дідів чи тіток українського походження, заспіває «Ой, у лузі…» і, може, навіть прочитає напам’ять Кобзаря. Але абсолютна більшість їх не тільки визначають себе як росіян, а й вважають себе невід’ємною часточкою Росії, вважають своїм обов’язком підтримувати її геополітичні прагнення й устремління. Причому більш ревно й активно, як це роблять росіяни у материковій Росії. Там може бути твереза оцінка свого ладу і порядку, марші мільйонів чи «Окупай Абай», мітинги із білими стрічками. Наша проросійська колона бачить там тільки рідний руський мір, якому ось тут, у колись надбаній імперією Малоросії, загрожують «нацики».

На третьому десятиріччі суверенности ми дожилися до того, що й провідні посади в країні — від Служби безпеки до Міністерства освіти — посідають росіяни чи руськоязичні, які відверті у своїх симпатіях до імперських потуг Росії. Куди вже більше, якщо прем’єр на увесь світ заявляє, що він був і є «русским человеком»?! Це щоб ніхто не сум­нівався, що спотворена українська, якою пан Азаров пригощає нас із телеекранів, є його сутністю, його ставленням до українства. І як тут не вірити таємним депешам із «Вікілікс», що теперішній український уряд формувався в Кремлі в обмін на не підтримку на президентських виборах Тимошенко?

Гасло «Русского міра» — де ро­сійська мова, там і Росія, — мед на душу нашій п’ятій колоні. Це морально і психологічно підтримує українофагів у боротьбі за статус російської, за входження у Митний союз, у евро-азійський союз чи іще кудись. Хоч, покидаючи свою історичну батьківщину, відриваючись від неї задля життя в інших краях, кожен громадянин чи група людей за мовчанням погоджуються приймати мову, звичаї і традиції нової землі. Так стали росіянами українці Зеленого Клину чи Тюмені, німцями — лужицькі серби і т.д. Москвичі немало б обурилися, якби етнічні татари, чеченці чи грузини, які осідали у столиці впродовж останніх століть, раптом забагли офіційного визнання своїх мов «регіональними» та вимагали їхнього застосування нарівні з російською. І мали б рацію. Бо у кожної із цих етнічних груп є своя батьківщина із материнською мовою. А вони, якщо і меншина, то хіба як поняття арифметичне. І посилання на Европейську мовну хартію у такій ситуації є чистою спекуляцією. Бо у хартії йдеться про мови чи зникаючих меншин, чи тих, які перебувають в агресивному мовному середовищі. Такими, наприклад, в Україні є кримськотатарська, гагаузька, караїмська та інші мови. У посиланнях на хартію, до речі, постійно вправляються російські пропагандисти, невідь чому присвоївши насланим імперією росіянам в Україні статус «меншини».

Отож, коли із колективної російської свідомости виринає хоч законопроект Ківалова — Колєсніченка, хоч демонстраційні свята російської мови, як це тепер заведено в Криму та Одесі, хоч марші під російським триколорами на ендемічних землях, між нами — рів із крижаною водою. Публіка, яка раділа, виспівувала і витанцьовувала під Верховною Радою після прийняття «мовного закону» Ківалова — Колєсніченка — їхнє справжнє і глибинне.

Постійне під’юджування, якщо не сказати провокування, етнічних ро­сіян до «захисту» російської мови чи інших імперських цінностей, їй же Богу, до добра не приведе. Світ при посередництві міжнародних інститутів неодноразово вирішував такі конфліктні ситуації. І це були справжні трагедії, як не сказати катастрофи. Хай би «меншині» була пересторогою операція «Вісла» із переселення поляків до Польщі, а українців до України. Вона й тепер, через 60 років, усе ще — кривава рана. А взаємна депортація греків та турків за Лозаннською угодою й взагалі вважається малоазійською катастрофою. Хай би «меншина» втямила, що українців із України можна вислати хіба на той світ. Й імперія вже пробувала це здійснити.

Позмагаємося?

Мене певною мірою втішає, що дедалі більше етнічних росіян не зараховують себе до ар’єргарду імперського загону. Вони сприймають своє українське громадянство як першорідне, а двомовність — як знання двох мов. Не як нав’язування російської і нехтування українською. Але їх так мало, що голос розуму майже не чути. Втім, це тема іншої розмови.

Українським на Лівобережжі довго залишалося село. На зорі більшовизму воно було головною і чи не єдиною надією Москви на хліб. І нищівно грабувалося. Усі обіцянки-цяцянки про землю селянам — забуті. Головну масу селян — а це близько 65 відсотків населення України — більшовики визнали «реакційним класом дрібної буржуазії». Ленін послав червоні загони у «хрестовий похід за хлібом», і вже у 1919-у Україна повинна була віддати — добровільно і безоплатно! — 139 мільйонів пудів зерна та 4 мільйони пудів інших продуктів. Жодну колонію Африки чи Індокитаю ніхто й ніколи не грабував так жорстоко і так не нищив, як червона Росія. Потім і цього здалося мало — на село наслали колективізацію і голод. У вимерлі села Лівобережжя тільки після 1933 року було привезено із Росії та Білорусії близько 117 тисяч «новоселів». А попереду ще були депортації і довоєнних, і пово­єнних років, коли замість висланих німців, греків, татар, західних українців ішли ешелони із росіянами. Отак усе Лівобережжя й ставало — руській мір.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.

(Далі буде).

 

Переглядів: 874
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua