Дівчинка біля вишні

Тільки-но з’являлася свіжа зелень весняних трав, як у недалеких від села плавнях здіймався такий рейвах, що хоч вуха затуляй. То заявляли світові про свої любовні ігри полчища жаб, що населяли густі очеретяні зарості. А найвиразніше звучало їхнє квакання надвечір, коли довкруж усе стихало, а на темно-синє небо виходив молодий місяць.

Молоде сільське пагіння мало чим відрізнялося від коханців у плавнях, чий хор вкупі з місячним сяйвом бентежили юні серця до знемоги. То вже пізніше з’явилися радіоли, магнітофони, транзистори, а от в пору Маринчиного дівування в ідилію теплої ночі впліталися хіба що звуки гармошки й дівочі голоси. Вони пливли понад квітучими вишнями, створюючи атмосферу незбагненного зачарування, яке, огорнувши душу в юності, залишається у пам’яті на все життя. Ось і тепер, по стількох десятиліттях, ледь приплющивши очі, Марина ніби знову поринає у таїну тих давніх весняних вечорів...

Тоді здавалося: щастю не буде кінця. Попереду — тільки світло, тільки радість. Якби ж то! Хтось дуже мудро облаштував людське життя. Ми не знаємо і не можемо нічого знати про те, що станеться попереду. Бо інакше не мали б навіть однієї щасливої миті. Щастя — у незнанні.

Маринка настільки кохала свого Артема, що під вінцем поводилася, як казали люди, «непристойно». «Непристойність» полягала в тому, що ні хвилини не могла втримати обличчя серйозним, увесь час радісно посміхалася. Так, ніби оце зараз переступить поріг ще не знаного земного раю. Вже стоячи в церкві під вінцем, ніяк не могла повірити, що виграла в лотерею. Адже Артем збирався сватати зовсім не її — сімнадцятирічну Маринку, яка очей з нього не зводила, а демонстративно проводжав додому старшу, досить вродливу дівчину.

І на те не було ради, бо не було на що Маринці сподіватися. Як раптом теплого, розімлілого від жаб’ячого хору вечора Артем один мовчки вмостився на лавці біля гармоніста. Коли неподалік під деревом побачив самотню Маринку, похмуро запросив до танцю. Що там сталося поміж них з тією вродливицею, так ніхто гаразд і не дізнався. Зате зрозуміли інше: Артем вирішив «клин клином вибивати». Не помилилися. Наступного ж вечора вже зрілий парубок не надто радісно промовив:

— Мала, виходь за мене заміж.

Двічі повторювати ті слова не довелося. Марина дала згоду миттєво, аж «з підскоком». Тож, вінчаючись, все ще не могла повірити своєму щастю. Чомусь навіть не думала про те, як доведеться невістчити у суворого свекра й доброї, але цілковито впокореної ним свекрухи. Велика біда — комусь догодити, головне, що коханий поруч. Тим себе і втішала.

А бути невісткою справді довелося нелегко. Як у тій пісні: «...а тепер я мушу знати — пізно лягти, рано встати». Втім, молоду й сильну, її те не пригнічувало. Важкувато було на останніх місяцях вагітності: свекруха крадькома намагалася пожаліти молоду помічницю, більше роботи перекласти на руки старшої невістки. Маринка з вдячністю їй посміхалася.

Нарешті, настав день пологів. Вірніше — ніч. Свекруха швиденько послала сина, аби привів бабцю-повитуху. Та не забарилася, почала поратися коло породіллі. Минула година, друга, третя, сонце заглядає у вікно, а молода жінка вже навіть голосу не має кричати, тільки стогне. Геть вибилася з сил. Що тут робити? Бабця придумала. Схопила жмут Маринчиного довгого волосся і повністю запхнула їй у рот. Нудотний позов був настільки сильним, що дитинча буквально вихлюпнулося на підстелену пелюшку і вмить закричало. «О, маєш дівчинку!» — вигукнула повитуха напівпритомній Марині. Обтерла, у щось загорнула немовля й поклала поруч. Це також була мить великого щастя, хоч і не без великого болю. Таке воно, материнство.

А батьківство? Почуття Артема годі було вловити. Ніби й радів донечці, але якось кволо, байдуже. Ледве не з перших днів заявив, що їде з другом на заробітки, кудись далеко — у кам’яний кар’єр. І поїхав. Ні слуху, ні духу, ні листа, ні звісточки. Скільки сліз виплакала тоді Марина, важко й пригадати. Добре, що ніхто не бачив: невдовзі після появи немовляти молодих з великої хати батьки переселили до літньої кухні, навіть хвіртку окрему приладнали, невеличким городцем наділили. Так і порпалася на ньому Марина поміж годуванням крихітної Лідочки.

Минуло вісім місяців, як раптом під вечір хтось постукав у вікно. Так довго ждала, що очам не повірила: Артем! Уже думала, прилаштувався там до якоїсь молодиці й не згадує. Правильно думала. Щось подібне таки було. Але зараз увійшов до хати збентежений, з вологими від хвилювання очима. Видно було, що скучив, що справді поспішав додому.

Марина з Лідочкою на руках знесилено присіла на край ліжка. Рум’яне, немов наливне яблучко, дитинча всміхалося незнайомому «дядькові», щось щебетало. Схопив, обцілував, потім припав до жінчиних грудей, твердо вимовив: тепер з дому ні на крок, друзів багато, а дружина одна. Як же вона чекала цих слів, як мало не молилася на вуста, що їх вимовили!

Жити б поживати та добра наживати. Але не ми диригуємо життям. Є невидимі диригенти. Крихітна Лідочка не побула на цьому світі й року. За тиждень розтала, немов жменька снігу, від страшної таємничої хвороби, якій не знали й назви. Марина вся почорніла від горя, очі постійно дивилися на землю...

На сонце підвела погляд лише тоді, коли відчула у собі нове життя. Другі пологи вже не були такими важкими, як перші. Знову дівчинка. Така ж ясноока, завжди усміхнена, як Лідочка. Марина з неї, як то кажуть, порошинки здувала, тремтіла над кожним її порухом. Світланка росла на диво здоровенькою, життєрадісною, роботящою. Це дуже стало в пригоді, коли в родині «знайшовся» ще й хлопчик. Молодшого братика Світланка доглядала не гірше за маму. Потім разом до школи, разом додому.

Олежик уже добре підріс, коли старша сестра поїхала вчитися. Після закінчення педучилища почала вчителювати в сусідньому районі. Там і долю свою знайшла. Молодій сім’ї дали досить скромне, зате окреме житло. Марина з Артемом їздили до сватів, роздивлялися, як облаштувалися молоді. Нічого — охайно, затишно. Дізнавшись про Світланину вагітність, з нетерпінням почали чекати онучати. Рахували, підраховували, з дня на день сподіваючись на радісну звістку. Нарешті, листоноша зупинився біля їхнього двору. Телеграма. Артем розписався, тремтячими руками розгорнув папірець.

— Ну хто там — дівчинка, хлопчик? — нетерпеливилася Марина.

— Вона вмерла…

Якби всі громи й блискавки разом звалилися на їхні голови, вони були б не такими страшними, як ці два слова. Марина вмить пригадала, як тяжко народжувала свою першеньку, і все зрозуміла: у районному пологовому будинку тепер не знають методів колишньої бабці-повитухи. Неосвіченої, але наділеної віковічною народною мудрістю.

Так і лежали у домовині: їхня Світлана й крихітне немовлятко на її правій руці. Не врятували лікарі життя ні матері, ні дитині. З тієї миті й існування батьків важко було назвати життям. Ніби поралися на обійсті, щось робили, але нічого з того не було потрібне. Олег вже не міг і пригадати, коли бачив батька з матір’ю усміхненими.

Десь через три роки після прощання зі Світланою відбув на побачення з нею й Артем. А Марину, вже невідомо як, Бог таки тримав на цьому світі. Діждалася Олегового одруження й молодої невістки у хаті. Згодом повела до дитячого садочка маленьку онучечку Яночку. Ця ясноока дівчинка, схожа на її донечок, підживлює бабусині сили, не дозволяє знидіти. Батько з матір’ю на роботі, а Яночка — на її руках. З нею всюди — і до крамниці, й на город, і деінде.

…Знову буяє весна. Пнуться до сонця зелені трави, увечері з поріділого очерету, як і колись, доносить свої пісні жаб’ячий хор: настав час кохатися новим поколінням підводного царства. Марина з тихою печаллю дивиться на розквітлу за ворітьми молоду вишню і маленьку дівчинку біля неї. Це — зачарування її очей. Мабуть, останнє в житті.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.

Переглядів: 1241
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua