Пішло життя за водою...

На околиці села стоїть похилена, з потрісканими стінами невелика хата. Замість огорожі — зарості колючої акації та бузку. Підсліпуваті вікна дивляться на цвинтар, що сумно світить хрестами трохи за поворотом. А за ним — безмежний степ.

Влітку, майже щодня, обідньої пори з хати, повільно тягнучи ноги, виходить стара згорблена жінка з дірявим ряденцем у руках. Пооране зморшками лице, очі, що вже не знати, якого кольору і якими чуттями світяться. Жінка кидає ряденце на спориш біля самого порогу і важко опускається на нього. Якусь хвилину сидить у задумі, втупившись невидющими очима вдалечінь. Потім лягає на ряденце, скулившись, ніби собака, що стереже домівку. У ногах, згорнувшись клубочком, притулився рудий кіт — усе її господарство і єдина жива істота в дворі. Пустка. Тиша. Тільки горобці цвірінькають та вовтузяться попід стріхою і щедро світить сонечко.

А колись же по цьому м’якенькому моріжку лопотіли дитячі ніжки (три дівчинки і хлопчик), дзвеніли їхні невгамовні голоси. І чоловік Микола був чорночубим. Було це так давно і так недовго, ніби й не було зовсім.

Гріючи хворі кістки під ніжними сонячними променями, жінка снує і снує у стомленому мозку одноманітно тяжкі думи. Пішло життя, наче за водою. Воно ніколи не було легким, навіть у молоді роки. Та був тоді чоловік, молодість, кохання. Разом працювали, народжували діток. Обоє меткі, роботящі. І біда їм не біда. Так тоді у селі жили майже всі. Якийсь город, курка, поруч лиман, що годував рибою. Нестрашні були навіть колгосп з майже кріпацькою працею та порожніми трудоднями і сільрада з постійними податками, обов’язковими підписами на облігації — то на армію, то задля зміцнення держави. Ох, ця держава… Вона забирала (та й забирає) все. Навіть останню надію.

Потім, як грім з ясного неба, — війна. Микола пішов на фронт і не повернувся. Недарма, проводжаючи, невтішно ридала, впавши йому на груди, мовби ховала. Жіноче серце було сповнене чорних передчуттів. А перелякані діти, обійнявши батькові ноги, верещали різними голосочками. Маленькі, немов горох.

Сонечко, піднімаючись вище, пригріває дужче. Стара Ковалиха (так її чомусь звуть у селі) на деякий час впадає у солодку дрімоту, ніби виринаючи з глибокого чорного дна своїх безрадісних спогадів. Вони повторюються щоденно, тільки-но опуститься на обтріпане ряденце на спориші.

Коротенький, як у пташки, сон не приносить полегшення, не заспокоює хворої душі. Та й з чого б він узявся, той спокій, якщо в житті його ніколи не знала? Важко навіть уявити, як одинока Марія могла втриматися з чотирма маленькими дітьми у жорстокому світі.

Випросила, вимолила бригадира колгоспної ферми, неговіркого, завжди похмурого Панаса, взяти на роботу до худоби. Де лестощами, де красою своєю молодою. На що лиш не підеш заради діточок. Плекала надію: може, вдасться принести додому якусь склянку молока чи торбинку фуражного зерна — засміченого ячменю, вівса. Серце боліло, коли дивилася на своїх худеньких, аж синіх, обдертих дітей. У Панаса — троє, викоханих, білих, добре одягнутих. Не боявся ні людського ока, ні пересудів. Відрами возили до двору молоко і сметану. Та, не приведи Господи, хтось втрапить у його підозріле недобре, око — в’язниці не минути.

Марія хотіла вірити, що доля зглянеться на її злидні, пожаліє діточок. І полізла у саме пекло. З горем навпіл перебули війну. З’явилася надія на кращі часи. Та на зміну лихові прийшла біда. Чорною примарою впав на людей голод. Сім’ї, де були чоловіки, якось виживали: могли годуватися з лиману. Самотній жінці годі було чекати помочі.

Єдина помічниця, 14-річна Людочка, поралася на городі, який майже нічого не давав, бо посуха. Марія ж день і ніч пропадала на фермі — то окоти овець, то стрижка, то літні випаси на майже голій землі. Особливо страшно стало наприкінці зими та ранньої весни. Додому до голодних дітей повертатися з роботи було несила. Чорні провалля дитячих очей дивилися на матір з таким болісним благанням — їсточки, що серце не витримувало розпачу. Здавалося, ось-ось зупиниться. Та й сама від голоду ледве трималася на ногах.

Темними безсонними ночами панічно шукала виходу з жахливої безвиході. І надумала: тихенько заб’є молоденьке ягнятко, щоб хоч трішки підтримати діточок, а Панасові скаже: десь загубилося чи голодні пси розірвали. Якщо навіть не повірить, може, промовчить: у самого ж діти. Втім, розуміла: то наївні сподівання, від Панаса милосердя не дочекаєшся.

І все ж з розпачу полізла в пастку. Однієї безпросвітної ночі вчинила задумане. Тільки-но тремтячими руками почала білувати забите ягня, як над головою тяжким привидом став Панас.

Далі пам’ятає все, немов жахливий, моторошний сон: як мало не втратила свідомість, а потім плазувала на колінах, цілуючи брудні бригадирові чоботи та немиті порепані руки, обливаючи їх сльозами, як молила пожаліти діточок і не губити власної душі — не брати на себе гріха перед Господом. Панас брутально відштовхував її чобітьми, бурмочучи, мовляв, невдячна, обкрадає радвладу, яка про неї дбає.

Влада й справді про неї швидко подбала, «подарувавши» сім років ув’язнення. Трьох найменших діток (від 6 до 9 років) відправила у дитбудинок. Тільки 14-літню Людмилку, всім селом зібравши підписи, вимолили залишити вдома, щоб до маминого повернення хата не розвалилася від пустки.

У цьому місці спогадів стара Ковалиха щоразу починала тремтіти, немов у пропасниці. Ті давні картини відвідували її щодня, примушуючи переживати жах настільки гострий, що, мабуть, уже й несповна розуму стала. У сьогодні повертається лише, коли приїздить хтось із дівчаток — Людмила, яка вийшла заміж у сусіднє село, чи Жанночка, котра живе у місті. А Миколка, єдиний синочок, помер у дитбудинку. Більше мати його не побачила після того, як розлучили.

Своє перебування на «п’ятирічках комунізму» впродовж подальшого часу Марія майже ніколи не згадує. Рабська праця із собачим життям були нічим порівняно з відчуттям чорного хробака, що точив материне серце нестерпною тугою від розлуки з дітьми. Каторжно працювала, підганяючи час, а він тягнувся повільно, немов воли у валці.

Нарешті, відбувши хвилина в хвилину «подароване» державою, повернулася до рідної домівки. А через деякий час — і її дівчатка Жанночка й Настуся. Вона не впізнала їх, а вони — її. Кинулася пригорнути діток до серця, та дівчатка (уже підлітки) поривчасто сахнулися від чорної, висохлої «зечки». Тримаючись укупі, мов два дикі нашорошені звірятка, кожної миті готові були вкусити рідну руку, яка гаряче прагла їх погладити. Там, у дитбудинку, їх виховували у ненависті до матері, котра «обікрала» країну й кинула їх напризволяще. А велика країна он як дбає про кожного громадянина: підібрала дівчат, не дала вмерти...

Коли Марія вперше почула від рідних дітей, хто вона й що, від сліз мало не осліпла. А потім серцем прокляла країну, за яку віддав життя її чоловік і яка покалічила душі її дітей. Вголос прокляла колгоспного бригадира Панаса, що й досі безкарно жирував на краденому, а її сім’ю пустив за вітром, як перекотиполе…

І потяглося у Ковалихи життя, гірке, як полин. Лише лагідна красуня Людочка, розуміючи, який пекучий біль звив гніздо в душах матері й молодших сестричок, марно намагалася їх примирити.

Мине не один рік, поки той біль трохи притлумиться. Проте цілком не згасне ніколи. Так-сяк жили вкупі чотири самотні жіночі душі. Так промайнули літечка й зими, а за ними роки, що розлучили їх остаточно. Людмила вийшла заміж у сусіднє село і, здається, була щасливою (невеличкий сонячний промінець у материнському зболілому серці). Згодом віддалися Жанна й Настя.

Ковалиха на своєму куцому обійсті залишилася сама. Старіла, сивіла, а душа ятрилася незагойною раною. Дівчата інколи навідувалися. Спочатку зрідка. Коли ж мати почала хворіти — частіше. Кликали до себе. Відмовилася. Мудра жінка розуміла: у її дочок власні життєві стежки. Можливо, дасть Господь, хоч вони будуть щасливішими. Навіщо затьмарювати їхні молоді дні своїми застарілими болями, яких уже не позбутися?..

Сонечко повернуло за полудень. Надійшла хмарка. Повіяв легенький вітерець, приніс прохолоду й пахощі з поля. Стара жінка ворухнулася, тяжко сіла. Рудий кіт з насолодою вигнув спину, апетитно позіхнув і ласкаво потерся об Маріїні зболілі ноги.

«Пішло життя, наче за водою», — звертаючись чи то до самої себе, чи до рудого кота, тихо прожебоніла Ковалиха і, взявши ряденце, почвалала до хати.

Наталя ШАТАЛОВА.
м. Южне.

Переглядів: 1961
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua