РубрикиТочка зору

Прощатись з міфами боляче, але необхідно

Закінчення. Початок у номері за 11 лютого.

2

Та повернемося до того, з чого почали, — патріотичного виховання молодого покоління. За усталеною традицією в основу цього виховання покладаються «героические страницы истории нашей великой Советской Родины», і ні у кого це, як не дивно, не викликає заперечень. Але світ динамічно змінюється. Для сучасної української молоді дефініція «Советская Родина» — поняття абстрактне; вона живе в іншій країні, яка колись мала певне відношення до отієї «Советской Родины». А постійне акцентування на тих «страницах» іноді призводить до несподіваних результатів. Молодий вгодований бевзь просторікує у пивбарі: «Це погано, що наші в 45-у перемогли німців. От якби це сталося навпаки, то ми вже шістдесят років не пили б сечу під назвою «Жигулівське», а смакували б справжнє баварське пиво». Цинізм цього «любителя пива» не має виправдання, але над його джерелами варто замислитися.

«22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно, без оголошення війни...» — такими або майже такими словами починаються промови про війну впродовж уже шести з лишком десятиліть. Саме оце перше речення (а воно містить велику брехню) взомбувало у наші мізки своєрідну індульгенцію, виправдання бездарності тодішнього керівництва СРСР та жахливих провалів на фронтах у 1941 — 1942 роках. Сучасна молодь, на щастя, не знала війни, але вже знає про неї багато чого з того, що нам, старшому поколінню, було невідомим, а то й недоступним. Молодь знає, що війна — Друга світова, активним учасником якої був і Радянський Союз, — почалася не 22 червня 41-го, а у вересні 1939-го; що до 22 червня були і польська кампанія, і події на Далекому Сході («Три танкиста, три веселых друга» народились саме там і тоді), була радянсько-фінська війна (кожен завойований у тій війні кілометр території уміщував не тисячу метрів, а тисячі і тисячі погублених людських життів). Увесь світ знав і бачив, що війна набирає обертів, лише на одній шостій земної суші робили вигляд (а чи й справді так думали?), що нічого не відбувається.

Тому молодим людям України важко зорієнтуватися і зрозуміти, до чого їх закликають «героические страницы». З усього виходить — до любові «к великой Советской Родине»! Замкнене коло або, як кажуть дотепники, його квадратура. Але якщо патріотизм розуміти як любов до своєї Батьківщини і готовність до захисту її, то в нашому випадку мова мала б іти про Україну, про героїчні і трагічні «страницы» української історії (і події Великої Вітчизняної війни також). Але перш ніж говорити про Україну, треба розуміти, що таке Україна: чи це одна з «республік-сестер» колишнього Союзу; чи «молодший брат», звісно, «старшого брата»; чи малоросійська губернія «Великой России»; чи навіть незрозуміле і неприйнятне для «старшого брата» територіальне утворення — а чи все-таки суверенна держава, яка має свою власну, більш ніж тисячолітню історію? І ось саме з останньою думкою нашим вихователям патріотизму погодитися дуже важко, а то й неможливо. І це не їхня вина — це їхня біда.

Російсько-імперські та радянські ідеологеми за кілька століть всотались в наші клітини і закріпились мало чи не на генному рівні, тому ми, українці, і до цього часу не маємо серйозної, ґрунтовно дослідженої історії України, написаної українцями, а послуговуємося московською інтерпретацією нашої історії. Хоча навіть з радянських шкільних підручників відомо, що Московська Русь, руські — це східнослов’янське плем’я, яке в середні віки заселило територію від Новгорода Великого до Нижнього Новгорода на Волзі. А «россияне» — це громадяни Російської імперії, утвореної в результаті кривавої колонізації з подальшою русифікацією народів Півночі, Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії, Кавказу (упокорення деяких кавказьких народів продовжується донині), а також «братніх» українського і білоруського народів (для всіх нині очевидні намагання Москви щодо України для «принуждения к братству» з «Великой Россией», як це вона здійснила щодо Білорусі).

Загальновідомо і те, що християнство зародилося і поширилося на теренах Східної Європи саме з берегів Дніпра, а не Москви-ріки. Тоді чому такі християнські святині, як Києво-Печерська, Почаївська лаври, тисячі храмів і парафій в Україні, стали вотчинами московських церковних феодалів? Чому ім’я С. Бандери дратує декого, як червона онуча бика, а ім’я церковного генерала, московського патріарха Кирила викликає у багатьох українців пароксизми екстазу і сльози замилування?

Доки ми не виплутаємося із цього павутиння, не зітремо полуди з своїх очей, нам, старшому поколінню, нічого буде відповісти на запитання молоді. Та часом схоже, що ми й не поспішаємо в цьому напрямку.

3

Переді мною перше число газети Організації ветеранів України «Ветеран України», №1(423), січень 2012 року, присвячене звітно-виборній кампанії в обласних ветеранських організаціях. На відкриття — стаття П. Цибенка, голови ради Організації ветеранів України, народного депутата з фракції комуністів. Висловлюючи задоволення рівнем проведення звітів та виборів у ветеранських організаціях Автономної Республіки Крим, містах-героях Києві та Севастополі, в більшості областей України, п. Цибенко негативно оцінив роботу тернопільської організації, бо там «не пролунало справжньої ветеранської стурбованості щодо відстоювання правди історії, небезпеки відродження у регіоні неофашизму». Тому і стаття його має красномовний заголовок — «Форум нездійсненних мрій».

Про що ж «мріють» п. Цибенко і ті, від чийого імені він виступає? Це можна зрозуміти з репортажів про ветеранські конференції у Житомирській, Вінницькій та Запорізькій областях. І зводяться ці «мрії» до трьох складових.

По-перше. «Зусилля... були спрямовані на патріотичне виховання молоді на бойових і трудових традиціях старшого покоління», «піднесення почуття гордості за подвиг, здійснений старшим поколінням». Іншими словами, патріотичне виховання молоді здійснюється і має здійснюватися на усталених радянських ідеологемах з радянською ж фразеологією «бойові і трудові традиції» (хоча за 20 років про «трудові традиції» старшого покоління не довелося почути ні разу). Отже, патріотичне виховання обмежується оцими «бойовими і трудовими традиціями старшого покоління», а конкретно — подіями Великої Вітчизняної війни, і мета його — виховання такого собі hоmо sovietikos. Про Україну та «страницы» її історії навіть не йдеться.

По-друге. «Нікому не вдасться применшити значення Перемоги, здобутої радянським народом під керівництвом Комуністичної партії» (зауважимо від себе: а ніхто і не збирається «применшувати»); «недопущення фальсифікації історії Великої Вітчизняної війни»; «захист правди історії Великої Вітчизняної війни, викриття фальсифікації її деяких періодів, ролі окремих воєначальників...». На практиці це означає непорушне табу на будь-які спроби об’єктивного висвітлення подій минулої війни (мав-таки рацію Й.Сталін!). «Непобедимая и легендарная» — такою і тільки такою має бути Радянська армія у свідомості молодих українців, бо саме такою освятила її радянська історіографія.

По-третє. Оскільки все це відбувається на теренах України, то доводиться — voles noles — говорити і про українські реалії. Якими ж видаються ці реалії нашим ветеранам? Б.Бондарев, голова Житомирської обласної ради Спілки радянських(!) офіцерів обурений тим, що «органи влади країни не вживають рішучих заходів щодо припинення профашистських і націоналістичних вилазок екстремістських організацій і груп». А вінницьким ветеранам не подобається, що «комусь хочеться реабілітувати, а то й героїзувати вояків націоналістичних формувань...», так само як і намагання створити музей на місці колишнього «Вервольфу» під Вінницею, бо, мовляв, ця споруда стане «не музеєм, а місцем зібрань прибічників ОУН —УПА, обманутих та підкуплених молодиків». В той же час «ветеранська організація веде боротьбу з вандалами(?), що замахнулись на переміщення з центру міста (Вінниці — Б.С.) пам’ятника В. І. Леніну».

Радійте, пане В. Колісниченко: зерна вашої українофобії лягають у родючий ґрунт — всі, хто насмілюється називатися українцем, — це націоналісти, «нашисти», а значить фашисти і навіть неофашисти.

І ще. Україна, мовляв, навіть своїм існуванням зобов’язана Радянському Союзу: «Незаперечним є й те, що без підтримки народів Радянського Союзу Україна не була б звільнена від гітлерівців і не стала б суверенною державою» (І. Бондарчук). Але ж незаперечним є й те, що не Україна накликала на себе фашистську навалу і мусила спокутувати не свої гріхи. Цього теж не варто забувати. Як не варто забувати і слів В.Леніна, пам’ятником якому так опікуються вінницькі ветерани, що «тільки в єднанні українського пролетаріату з великоруським вільна Україна можлива, без такого єднання про неї не може бути й мови». Народи Радянського Союзу скуштували принад такого «єднання» в «Союзе нерушимом», але українські ветерани, схоже, іншого і не мислять.

То що, знову замкнене коло чи його квадратура? Хто і що сконсолідує українську спільноту? Намагання В. Ющенка відродити «його націю» за допомогою бджолиних вуликів і трипільських черепків призвели до протилежних результатів: суспільство ще більше розкололося, відносини з колишньою метрополією остаточно погіршилися.

Існує і така думка, що з плином часу все стане на свої місця: старше покоління відійде, а нове буде мислити вже по-новому, «по-українськи». Гай-гай! Марні сподівання і марні чекання. Таке було б можливим (теоретично) лише за умови, якби старше і молодше покоління розселити в окремих резерваціях з нездоланною стіною між ними. Звісно, це fata mогgаnа. Історичний процес — це неперервний зв’язок і спадкоємність часів, поколінь, ідей. І скільки чекати: десять, двадцять, сто років? «Навіть і не через сто років, — писав М. Горький, — а швидше, життя буде набагато трагічнішим хоч би тому, що — як це завжди трапляється після соціальних катастроф — людям, які втомилися від уразливих зовнішніх поштовхів, доведеться зазирнути у свій внутрішній світ, ще раз замислитись і переоцінити — мету і сенс буття...»

Ще раз перечитаймо і вдумаймося в ці слова, бо коли чуєш від декого з ветеранів бідкання, що «жаль, не передушили мы всех этих бендеров», стає очевидним, що є над чим замислитися і що переоцінити...

В іншому ж разі ми будемо рухатися кудись ніби вперед, але з оберненою назад головою.

І куди ми прийдемо, панове?

Борис СТУПАК.

Переглядів: 837
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 30 грн.
  • на 3 місяці — 90 грн.
  • на 6 місяців — 180 грн.
  • на 12 місяців — 360 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 20 грн.
  • на 3 місяці — 60 грн.
  • на 6 місяців — 120 грн.
  • на 12 місяців — 240 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua