РубрикиТочка зору

Прощатись з міфами боляче, але необхідно

...И началась война, то есть совершилось противное
человеческому разуму и всей человеческой природе событие.

Л. Толстой.

Коли 1948 року троє радянських маршалів подали Й. Сталіну рукописи своїх спогадів про недавню війну, той порадив не поспішати з цим (а це означало заборону), мотивуючи власну думку тим, що на той час «чад перемоги» перешкоджатиме об’єктивному відтворенню подій війни, і допускав публікацію подібних речей принаймні років через двадцять. Треба віддати належне вождеві: він знав, про що говорив, і в глибині своєї темної і втаємниченої душі усвідомлював те, чого ми навіть більш ніж через шістдесят років по тому не можемо (чи не здатні? не бажаємо? боїмося?) усвідомити.

Негласне табу вождя і справді діяло майже два десятиліття — лише з 1968 року друкарські верстати почали тиражувати «спогади і роздуми» маршалів: спочатку фронтових, а потім і новоспечених, яких виявилося набагато більше, ніж у роки війни. Завершальною у цій лавині славо­слів’я була «Іліада» ще одного «маршала» — «Мала земля» Л. Брежнєва, яка мала остаточно закріпити за Радянською армією непохитний титул — «Непобедимая и легендарная, в боях познавшая радость побед».

1

Саме такою постає наша колишня армія у спогадах і розповідях ветеранів, принаймні напередодні чергової річниці Перемоги. Як завше, в цей час пожвавлюється робота з патріотичного виховання молоді, й основну частину цієї роботи беруть на себе — як правило і по праву — ветеранські організації. Адже це вони, сивочолі фронтовики, на своїх плечах і руках донесли Перемогу до самого лігва фашизму і поставили останню крапку на цій страшній сторінці світової історії.

Готуючись до виступів перед молоддю та на урочистих зібраннях, ветерани заздалегідь оглядають свої військові однострої (здебільшого з полковницькими, а то й генеральськими погонами), наводять лад серед нагород (іноді дуже численних). І будуть вони розповідати про події війни, про які вони знають або учасниками яких були самі; і всі ці розповіді матимуть однаковий кінець — щасливий, переможний. І не варто сумніватися в правдивості їхніх слів: саме так і такими видаються їм події останнього періоду війни. Це люди 1925 — 1927 років народження, які зовсім молодими були мобілізовані на фронт під час визволення окупованих територій і яким пощастило вижити та дожити до наших днів (наймолодшим серед них сьогодні вже по 85). І вони заслуговують на нашу увагу і повагу.

Мені як педагогу ще з початку 70-х минулого століття не раз доводилося запрошувати ветеранів війни до школи напередодні свята Перемоги. Тоді сьогоднішнім ветеранам було років по 45, а тим, хто пройшов війну від початку і до кінця — по 50 і більше. Останніх (що привернуло мою увагу) було значно менше, і вони неохоче погоджувалися на подібні виступи. Цього я не міг зрозуміти, як і того, чому мій дядько, командир партизанського загону, на моє прохання виступити перед школярами відмовився навідріз. Упродовж багатьох років я мав немало розмов з учасниками війни, і в моїх очах колір Прапора Перемоги поступово почав набирати свого справжнього кольору — кольору людської крові... Тому, слухаючи чергового оратора і наперед знаючи фінал його розповіді, я не можу відбитись від запитань, які настирливо і боляче стукають у скроні.

А що сказали б про ту війну ті, чиїми кістками всіяні безмежні простори нашої землі від Карпат до Підмосков’я, Волги і Кавказу, а потім, у зворотному напрямку, аж до центру Європи? Що сказали б вони, котрих у 1941 році наші злочинно бездарні «тачанкові» маршали сотнями тисяч кинули під кулі «шмайсерів» і гусениці німецьких танків та прирекли на безславну погибель чи ганебний полон? Німецька фото- і кіно­хроніка тих часів зафіксувала для історії нескінченні колони наших полонених, яких гнали на Захід. Німецький же диктор констатує: із ста радянських полонених живими залишиться троє; а якщо взяти до уваги, що ці троє після німецьких таборів відразу ж, як «зрадники Батьківщини», попадали в сталінські, то навряд чи з тих трьох залишився живий хоча б один...

А що сказали б ті, які страшного 1942 року, підперті з тилу «смершами» та заградотрядами, з відчаю і безвиході, майже голіруч, кидалися на кулемети та під танки ворога, сподіваючись переламати хід війни? Чи не в таких ситуаціях народжувалися Герої Радянського Союзу, як, наприклад, О. Матросов? Чи не тому нарешті наступив перелом у ході війни, що німецькі кулемети захлинулися під трупами наших солдатів, а танкові гусениці забуксували в горах людської плоті?

Чому найбільша на той час армія в світі виявилася абсолютно безпорадною на початку війни? Хто її обезкровив, винищивши вищий та й значною мірою середній командний склад? Чи не відбувалося це з легкої руки «червоних маршалів» — луганського слюсаря та вахмістра-калмика, котрі свідомо провокували гнів «вождя» проти кожного, хто насмілювався мислити вище шаблі і тачанки? Та й сам вождь мислив тими ж категоріями, вважаючи бронепоїзд (паровоз, обшитий листами бляхи) грізною бойовою машиною. Тому не дивно, що «перший маршал» виявив цілковиту нікчемність під час оборони Ленінграда, а С. Будьонний, командувач фронтом, тривалий час не міг знайти свого фронту, а війська фронту не могли відшукати свого командувача...

У цій ситуації вище керівництво держави не знайшло нічого кращого, як розстріляти ряд старших і вищих офіцерів, у тому числі і генерала Павлова, як винуватців того, що трапилося, а ті сотні тисяч бійців і командирів, які опинилися в полоні саме через бездарність командування, оголосити «изменниками Родины». Із наказу ставки Верховного головного командування Червоної армії №270 від 16 серпня 1941 року (це другий місяць війни): «...и если часть его находится в окружении, драться до по­следней возможности, ...и если такой начальник или часть красноармейцев вместо организованного отпора врагу предпочтут сдаться ему в плен, — уничтожать их всеми средствами... а семьи сдавшихся в плен красноармейцев лишить государственного пособия и помощи». За логікою цього нелюдського наказу ті, що опинилися в оточенні, повинні були знищити один одного, а останній, виходить, мав уже сам накласти на себе руки. Що ж до сімей полонених, то їхні страждання продовжувалися роками ще й після війни...

Страшно брати гріх на душу, але інколи виникає і така думка. Якщо Гітлер, усвідомивши, до якої трагедії він призвів німецький народ, вкоротив собі віку наприкінці війни, то Сталін мав би це зробити на другий день війни, бо, попри перемоги на фронтах, Радянський Союз як держава зазнав такої нищівної поразки, отямитись від якої ми не можемо і до цього часу (варто лише порівняти рівень життя «переможених» німців і «переможних» народів колишнього Союзу).

Сталін не прийняв такого рішення — такою була воля Провидіння, натомість прийняв на свої плечі весь тягар відповідальності, і прийняв його свідомо, тоді як його клеврети, відчуваючи і свої гріхи, поспішно і з погано прихованим полегшенням «довірили» вождеві всі можливі пости і важелі управління в державі. Важкою була та «наука перемагати», і вождю довелося багато чого переосмислити й переоцінити: повернути з тюрем недокатованих військовиків, вчених, конструкторів, до­слухатися до думки фронтових генералів, щоб нарешті домогтися стратегічної переваги над авст­ріяком-єфрейтором. Прикро і гірко лише, що ця «наука» продовжувалася занадто довго і коштувала країні надто дорого.

Стверджується як доконаний факт вирішальна роль Радянського Союзу в перемозі над фашизмом. Аргументом, ба навіть козирною картою для таких тверджень видається те, що саме Радянський Союз зазнав у тій війні найбільших територіальних, матеріальних та людських втрат. Але хіба таке може бути предметом гордощів чи хизування? Скоріше — ганьби та приниження. Бо якщо територіальні і матеріальні втрати можна в тій чи іншій мірі відновити, то про людські цього не скажеш. А саме вони, людські втрати, були не великими, а надзвичайно великими і неви­правдано великими. Бо якщо за втрату зброї чи бойової техніки винуватці несли певну (а часом і сувору) відповідальність, то за втрату людей ніхто не відповідав (а часто за це навіть нагороджували): «А нам нужна, нужна победа — одна на всех, мы за ценой не постоим».

Пригадую розповідь свого старшого товариша, льотчика-винищувача М.О. Москаєва. Волею долі він, замість звання Героя, отримав вирок трибуналу: штрафна рота.

...Атаку штрафників заплановано на світанок. А вночі комбат з ротними командирами у бліндажі уточнюють деталі. Москаєв, прилігши неподалік, мимоволі чув їхню розмову.

— Слушай, комбат, а если я поведу своих вот так? — це комроти Москаєва.

— Это еще почему?

— Народа меньше ляжет...

— Тебе что, гавна этого жалко? Пойдешь, как я сказал!

«І мені вперше стало страшно, — розповідав льотчик. — Я думав, що я «сталінський сокіл», як про це недавно писала фронтова газета, а виходить, що насправді я ...»

Саме такими категоріями мислив багато хто з наших полководців, особливо «видатних», і в першу чергу Г. Жуков, увінчаний всіма можливими нагородами і почестями. Саме про нього на фронті культивувалися «крилаті» фрази: «Де Жуков — там наступ», «Де Жуков — там перемога». Про ціну тих «перемог» зазвичай мовчали: мертві говорити не могли, а живі боялися. Як і про ціну знаменитих «десяти ста­лінських ударів». Чого варте лише взяття Києва, яке мало відбутись до річниці Жовтневої революції і ніяк не пізніше. Багато чого бачив сивий Дніпро, але такого... «Кому память, кому слава, кому темная вода — ни приметы, ни следа» (О. Твар­довський). Зате річницю революції було відзначено у визволеному Києві, і нікого не обходило, що ціна такого «святкування» — 100 тисяч погублених життів і, як компенсація, десятки тисяч блискучих бляшок на груди тим, кому пощастило вижити. Адже навіть радянська статистика наводить дані про «тривалість життя» на передовій: командира взводу — 3 дні, командира роти — 9, батальйону — 13 днів. Щодо рядових бійців і молодших командирів таких даних ніхто оприлюднити не наважився: дуже вже мізерними були цифри після нуля з комою...

Хто про це розповість? Адже тим, хто в 1941-у був наймолодшим серед воїнів, — їм сьогодні вже за 90. Де вони і скільки їх ще залишилося на цьому світі?

Події минулої війни — це нерозривне переплетення страшної трагедії і безприкладного героїзму народу, який, «смертію смерть поправ», знайшов у собі сили здолати ворога і звільнити рідну землю. Честь і слава цьому народу! І вічна слава полеглим! Земля їм пухом...

Борис СТУПАК.

(Далі буде).

Переглядів: 824
Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 21 грн.
  • на 3 місяці — 63 грн.
  • на 6 місяців — 126 грн.
  • на 12 місяців — 252 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 15 грн.
  • на 3 місяці — 45 грн.
  • на 6 місяців — 90 грн.
  • на 12 місяців — 180 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

©2009 Всі права на текстову та графічу інформацію, розміщені на цьому сайті, належать редакції газети «Чорноморські новини».
Використання текстової та графічної інформації сайту можливе лише за умови посилання на газету "Чорноморські новини",
а в інтернет-мержі - на діюче, відкрите для пошукових систем посилання на використану публікацію.
Где и как заработать в интернете
Швидка контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua