Головна сторінка сайту

Криза назріла, перезріла, але нічого не сталося

Надзвичайка — справа звична

Рішенням уряду запроваджено надзвичайний стан в енергетиці? Але ж імовірність цього не виключали й тоді, коли ешелони з антрацитом з «народних республік» ще безперешкодно перетинали лінію поділу, а до торгової блокади окупованих територій активісти тільки готувалися.

Через блокаду залізничних шляхів ветеранами АТО виник дефіцит антрациту? Але ж він виник ще два роки тому без будь-якої блокади, коли терористи першими почали блокувати поставки вугілля. І з іншим дефіцитом відбулася та ж історія, коли російські енергетики в кризовий період 2015 року відмовилися продавати електроенергію Україні.

Чому за два роки не можна було переобладнати теплоелектростанції для роботи з вугіллям інших марок або частково перевести їх на природний газ? Чому необхідні заходи економії антрациту вводяться тільки в рамках НС? Чому про закупівлю необхідного вугілля в ПАР чи інших країнах думають тоді, коли під загрозою опиняється функціонування всієї української енергосистеми?

Відповідати за вирішення енергетичних завдань, в основному, повинні фахівці. Але до політиків є маса претензій. А головна з них та, що в період війни, нехай і неоголошеної, не можна обій-тися, в тому числі, без заходів господарської мобілізації. Коли ціна питання не в гривнях, а в термінах і в результатах.

На жаль, у нас досі, як прийнято в мирний час, розділяють завдання економіки і питання безпеки, розглядають їх окремо одне від іншого. На згаданому засіданні Кабміну прем’єр Володимир Гройсман озвучив саме таку точку зору. Блокада поставок вугілля — злочин. Вона загрожує енергетичній безпеці України. «Усе інше, будь ласка, блокуйте, контролюйте, боріться з контрабандою. І в цьому питанні можете на мене розраховувати».

Міфи минулого. Колоніального

Всім серцем любіть Україну свою —
І вічні ми будемо з нею!


Володимир Сосюра, «Любіть Україну».

 

Поштовхом до написання цієї статті стало запитання випадкового перехожого, молодика десь під 30 років. Він спостерігав, як я годую бездомних котиків, і несподівано запитав: то що, в Радянському Союзі жилося краще, ніж тепер? Я автоматично сказала, що по приїзді в Одесу на навчання в 1959-у не могла наїстися білих булочок, яких вдома на Полтавщині (тепер Черкащина) й не бачила: мій тато не повернувся з війни. А щоб він та частина затюканих українців так не думали, то нагадала, що в СРСР знищували в гулагах і підвалах НКВС письменників, художників, учених, свідомих українців — усіх тих, хто міг донести людям правду про сутність кремлівської влади. Любов до України тоді вважалася найтяжчим злочином. А для простих людей напридумували міфів, красиво їх оформивши, на зразок: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек».

 

За даними опитування, за Радянським Союзом усе ще шкодують 35% населення України (статистика з телепередачі каналу «Zik»). Ці відсотки насторожують, бо «п’ята колона» активно працює, а в інформаційному плані ми їй програємо.

Як професійний філолог добре знаю, як цькували комуніста М. Хвильового лише за те, що хотів вивести рідне слово на світовий обшир, як шельмували лауреатів Сталінської премії В. Сосюру і М. Рильського, якій психологічній обробці піддавали талановитих, високоосвічених поетів-неокласиків, як десятиліття карався на Колимі улюбленець читачів Остап Вишня за вигаданим диким звинуваченням — намір убити Постишева... Тому ця мимовільна розмова нагадала мені мученицьку долю не лише письменників, знищених внаслідок інспірованої ЦК КП(б)У в 1937 році «Спілки визволення України». Після конвеєра смерті за присудом трійок УНКВС по Ленін-градській області в жовтні-листопаді 1937-го залишилося три протоколи (№81—83) зі списками на розстріл. У них — понад 700 прізвищ. А оперативна частина Соловецької тюрми завела групову справу № 103010-37 на засуджених представників української інтелігенції, звинувативши їх у «контрреволюційній, шпигунській, терористичній діяльності і створенні міфічної контрреволю-ційної організації «Всеукраїнський центральний блок» (цитую за книгою І. Ільєнка «У жорнах репресій», 1955). У 1930-х було сфабриковано більше сотні процесів проти діячів української культури. Знищували не лише діячів культури: за видуманими звинуваченнями в шпигунстві напередодні війни також були розстріляні фахово підготовлені, досвідчені представники військової еліти.

Про «базові мови» й ущемлений «язык»

У четвер на електронну скриньку прийшло повідомлення під заголовком: «В Болграде с подачи Оппозиционного блока депутаты обратились к руководству страны с требованием отменить тотальную украинизацию».

Так і написано: «тотальну українізацію». Мимоволі пригадалися події кінця літа — початку осені 2013 року, коли Україною прокотився парад призначення міськими, районними та обласними радами деяких регіонів (частина з них нині вже насолоджується «прє-лєстямі русского міра») так званих регіональних мов. У згадану щойно Болградському районі тоді вирішили, що в них буде аж три офіційні мови: болгарська, гагаузька і російська.

Отримавши повідомлення, зацікавилася: може, й справді, депутати райради, дбаючи про рівний і вільний розвиток мов представників національностей, що компактно проживають на тих теренах, справно й паритетно забезпечують їм їхні мовні запити, тобто всю свою документацію, як і належить у таких випадках, ведуть всіма офіційними мовами?

Відкриваю сайт Болградської районної ради. І що бачу? Єдина мова, яка використовується тут, — російська. Ні тобі перекладу на болгарську, ні на гагаузьку, ні навіть української версії (це в державі Україна, де, за Конституцією, є єдина державна мова і де, за нинішнім рішенням депутатів, спостерігається «принудительная и тотальная украинизация») нема.

Такий ось орган місцевого самоврядування в державі Україна. Який, як і в 2013-у, прикриваючись красивим гаслом захисту регіональних мов, одним з перших кинувся рятувати «ущемлену» російську.

Учора ж з’ясувалося, що в четвер аналогічне рішення ухвалила й Ренійська районна рада. Щоправда, на відміну від сусідів, на сайті Ренійської райради зустрічається інформація і державною мовою.

Судячи з повідомлення, розісланого у п’ятницю прес-службою нар-депа Миколи Скорика, Одеська область розпочала черговий парад істерії навколо мовного питання. Ось це повідомлення, розіслане, звісно ж, «ущемленою» на Одещині російською (переклад мій):

В ім’я нової України

Дорогі земляки! Сьогодні ми схиляємо голови перед пам’яттю людей різного віку, яких було вбито у мирний, цивілізований час ХХІ століття.

Кожен із Небесної Сотні, як і ми з вами, мав свою родину, батьків, друзів, захоплення, свої невідкладні справи. Але поклик їхньої душі саме у цей час призвав їх до боротьби за вільну, демократичну, європейську Україну.

Ми згадуємо у молитвах усіх Героїв, які не боялися ні кулі, ні вогню, які поклали свої життя за наше майбутнє. Вони любили Україну більше, ніж себе, були справжніми патріотами, прикладом для наслідування для нас усіх.

Тож нехай пам’ять про ці трагічні події згуртує нас, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.

Пам’ятаймо нашу історію та творімо наше мирне майбутнє!

Вічна пам’ять Героям!

Анатолій УРБАНСЬКИЙ,
голова Одеської обласної ради.

Нам є куди рости...


«Янголи України: доля Героїв Майдану очима сучасників». 16 лютого в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.C. Грушевського годиною пам’яті вшанували Героїв Небесної Сотні. На захід запросили учнівську та студентську молодь, користувачів книгозбірні, учасників тих подій.

Один із запрошених спікерів — доктор історичних наук, професор Тарас Гончарук — зауважив, що Україна перебуває в постійному потоці переродження і для нашої держави це цілком звичний процес. «У суспільстві зараз є думка, наче Україна народилася на Майдані. Але ті, хто цікавиться цим питанням, знають: Україна «народжується» дуже часто. Просто дуже багато хто, і в нас, і в Європі, забувають про це. В часи давньоруської держави, в часи Богдана Хмельницького теж казали, що Україна «народилася». Народжувалася вона і в 1917 році, і в 1991-у, і потім за часів першого Майдану. Тобто треба розуміти: вона не «народжується», а «відроджується»», — зауважив історик.

І навіть сьогодні, коли Україна значно зміцніла, в тому числі й отримала нормально функціонуючу, боєздатну армію, їй є ще куди рости. Взяти ті ж символи нашої держави. Ми досі не маємо Великого герба. До 25-річчя затвердження парламентом Малого герба про це також треба говорити. «25 років тому Верховна Рада України схвалила постанову про затвердження Тризуба Володимира Великого Малим гербом нашої Незалежної держави. Але ще в 1918-у Українська Народна Республіка теж визнавала Тризуб як герб, це 99 років тому. І молоде покоління повинне знати, що нам, українцям, не 25 років, а набагато більше. Тризуб карбувався на монетах Володимира Великого. Цим злотникам — більше тисячі років. Наші співвітчизники мають усвідомити, що символи нашої держави — вони не лише символи ХХ—ХХІ століть, вони символи української державності, яким більше тисячі років. І це дуже правильно, що Україна прийняла давній герб, а не вигадала щось нове. Щодо Великого герба, то чому його в нас досі нема? На мою думку, причина в тому, що Україна тривалий час наслідувала Росію, все робила після неї. Зокрема, це стосується й слів гімну. Тут теж чогось вичікуємо, хоча проекти Великого герба України є давно, і досить непогані проекти, де є Тризуб і герб Війська запорізького, як це прописано в Конституції. І проекти ці є з 1996 року. Але щось не складається. Політики якось забувають про необхідність існування Великого герба», — зазначив Тарас Гончарук.

Чи була Одеса бандитською?

24 лютого о 17.30 в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського (відділ соціокультурної діяльності, 1-й поверх) відбудеться лекція відомого екскурсовода й історика Олександра Бабіча на тему «Міф про Одесу-маму, або Чи було місто бандитською столицею?».

Олександр Бабіч — автор і співзасновник екскурсійного бюро «Тудой-сюдой». Історик за фахом, він уміє систематизувати унікальні види інтелектуальних деформацій і добре розбирається в минулому нашого міста. Професійно займається організацією лекцій та навчанням гідів, підбором нових екскурсоводів, складанням історичних довідок, пише книги і статті.Захід пройде у рамках просвітницького проекту бібліотеки та ГО «Одесі-600», присвяченого сторіччю Української революції.

Без «клубів адміралів»

В Одесі за участі командувача Військово-Морських сил віце-адмірала Ігоря Воронченка відбулася конференція громадської організації «Ветерани ВМС ЗС України».

Ця організація існує з 2005 року. З анексією Криму всю її документацію та печатки вивезли до Одеси, що дозволяє перереєструвати ГО саме в нашому місті — нинішній морській столиці України. На конференції обрали новий керівний склад організації. Головою ради став капітан І рангу запасу Віктор Рябоконь, у недавньому минулому — очільник одного з управлінь — заступник начальника штабу командування українських ВМС, а його заступником — полковник у запасі Олег Найда.

— Зараз ми працюємо над змінами до статуту, адже раніше там були відсутні такі категорії громадян, як учасник бойових дій та учасник АТО, а також ветерани військової служби, — розповідає Віктор Рябоконь. — Триває робота над уточненням списків членів громадської організації ветеранів ВМС.

У пріоритеті — соціальний захист військовослужбовців та учасників бойових дій. Не забувають ветерани про вдів наших загиблих героїв та дітей-сиріт. Так, взяли шефство над морським піхотинцем, учасником Другої світової війни полковником у відставці Іваном Кулібабою, іншими побратимами, які служили ще за радянських часів і нині потребують підтримки. У тісній співпраці з капеланом Одеського гарнізону отцем Олександром за ініціативи УГКЦ організували незабутній відпочинок для дітей військовослужбовців-учасників АТО в Затоці та в Тернополі.

Друге завдання, яке поставили перед собою, — зміцнення зв’язків з ветеранськими органі-заціями з різних регіонів. Створюються реальні плани роботи на рік, планується закріплення членів ради за військовими частинами. У складі ради є такі досвідчені військовослужбовці, як генерал-майор Василь Черненко, який став куратором повітряної компоненти Військово-Морських сил, полковник у запасі Олег Найда — він працюватиме з морською піхотою.

— Ми омолодили організацію. Час показав, що ті, хто був у перших рядах, на жаль, не проявили ініціативи, необхідної наполегливості в роботі. Зараз ми працюємо зі старшинами, мічманами, командирами катерів. Тобто «клубів адміралів» на базі нашої організації більше не буде! — запевнив Віктор Рябоконь.

Ось тобі, бабусю, і жіноче свято!

Римма Олексіївна Литвин — учасниця програми «Золота осінь людей похилого віку», відома колегам-пенсіонерам виступами на сцені з авторськими піснями під гітару. А ще вона записує свої життєві історії, яких за її 80 з лишком років назбиралося чимало. Одна з таких опові-док — «Орбіт 1943 року» — була надрукована в «Чорноморських новинах» 28 січня. Нині пропонуємо вашій увазі ще одну бувальщину із радянського періоду життя.

У деякому царстві, у диво-государстві жили-були у будинку на шостому поверсі селища Котовського дід та баба. Надумали якось вони кухоньку підчепурити — наклеїли нові шпалери. Гарна стала кухонька, як дівчина у віночку.

Залишилося у них три рулони шпалер. Дід і каже: «А поїхали, бабуню, на базар, продамо ті шпалери і купимо тобі подарунок на жіноче свято!».

Шостого березня вибралися раненько на «Привоз». Вздовж вулиці рядочком стояли люди з різним крамом: рукавичками, посудом, книжками — торгували. Зі своїм товаром стали й дід з бабою: стоять, тупцюють, бо ноги замерзли, вже й зголодніли, їстоньки хочеться. Не продаються кляті шпалери: то мало, то дорого, то «некрасиві».

Пішов дід по пиріжки і десь забарився, а тут до бабусі підходять чоловік із жіночкою, молоденькі, чорнявенькі.

— Мабуть, приїжджі, винаймають житло, — подумала баба і пожаліла їх: — Бідолашні. 

За скільки візьмуть — за стільки й віддам, — вирішила собі.

Чорнявий глянув якось вороже на бабу й пита:

— Продайош обої, бабка?

920 гривень чи 5650?

То яка ж насправді щорічна разова грошова допомога учасникам бойових дій?

Згідно з постановою Кабінету Міністрів № 141 щорічна разова грошова допомога учасникам бойових дій становить 920 гривень. Утім, щодо цієї суми сьогодні точаться дискусії. Так, усупереч державним органам незалежні правозахисники стверджують, що учасники бойових дій мають право на цю допомогу в значно більшому розмірі.

При зверненні до департаменту праці та соці-альної політики управління соціального захисту населення Приморського району Одеси, головний спеціаліст відділу персоніфікованого обліку пільгових категорій населення Марина Драганова підтвердила, що, керуючись згаданою урядовою постановою, кожному учаснику антитерористичної операції в 2016 році вони виплачували 920 гривень і для нарахування більшої суми не існує жодних підстав.

Іншу думку має головний спеціаліст Першого одеського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги Яна Андреєва:

— Відповідно до Закону України «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати» мінімальна пенсія за віком та прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з 1 травня 2016 року становила 1130 гривень, а в 2017-у, згідно із Законом «Про Державний бюджет України на 2017 рік» з 1 травня цей розмір становитиме 1312 гривень. Водночас посилання в законі на те, що грошова допомога виплачується у розмірі, який визначається Кабінетом Міністрів у межах бюджетних призначень, встановлених законом про державний бюджет України, а також на те, що при виплаті одноразової грошової допомоги необхідно керувався урядовою постановою  від 02.03.2016 року №141 «Про розмір разової грошової допомоги» є неправильним.

За словами Яни Андреєвої, рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року зазначено, що Закон України «Про Державний бюджет України» є основним фінансовим документом і через своє спеціальне призначення не повинен регулювати відносини в інших сферах суспільного життя. Окрім того, законом «Про державний бюджет» не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки це створює протиріччя у законодавстві і, як наслідок, призводить до скасування та обмеження прав та свобод людини й громадянина.  Конституція України також не надає закону «Про державний бюджет» вищої юридичної сили, ніж сила інших законів.

— Отже, починаючи з 22 травня 2008 року в редакції від 25.12.1998 року відновлено дію частини 5 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», відповідно до якої розмір грошової допомоги учасникам бойових дій має становити п’ять мінімальних пенсій за віком, — наголосила Яна Андреєва. — Згадане рішення Конституційного Суду  має преюдиціальне значення для судів загальної юрисдикції при розгляді ними позовів у зв’язку з правовідносинами, які виникли внаслідок дій положень статей зазначених законів, що визнані неконституційними, є обов’язковим для виконання на території України й остаточним.

Спочатку паспорт, потім — усе інше

Світ стає для нас дедалі відкритішим. Хоча питання безвізового режиму з Європейським Союзом для України наразі ще не вирішене, кожен, хто збирається у поїздку за межі нашої держави, найперше повинен мати закордонний паспорт.

Хто з нас не зіштовхувався колись з бюрократичними затримками та незаконним вимаганням додаткової оплати за послуги при оформленні закордонного паспорта?! Багато років паспортна служба, за радянською традицією, підпорядковувалася МВС і була відверто корумпованою структурою. Кожен з нас свого часу чув стандартну відповідь від паспортистів у погонах, що «бланків нема, а коли будуть, не знаємо». То було неоране поле для зловживань. А «прості смертні» стовбичили у чергах і терпляче чекали. Паспорт 2007 року мені оформляли більше трьох місяців. Тоді я нікуди не поспішав, нічого нікому не переплатив, але часу змарнував чимало.

Минуло десять років. Закордонні паспорти вже видають не суворі міліцейські капітани та майори. Тепер це компетенція Державної міграційної служби (ДМС). Бланки є, оплата фіксована, терміни отримання документа встановлені. У нелегальних посередниках потреба відпала, бо якщо ви хочете зробити все у комфортних умовах, звертаєтеся в Центр обслуговування громадян і не ризикуєте, що вас «кинуть». Не всі реформи видно одразу, але стандарти діяльності ДМС приводяться у відповідність до європейських вимог.

Поділюся досвідом, як здавав документи на закордонний паспорт минулого тижня.

Спочатку вирушаю у Центр обслуговування громадян, що на проспекті Шевченка, 4а. Щоб потрапити на другий поверх, проходжу через зимовий сад — тепло, світло, сучасний інтер’єр, створений зі смаком. Черги нема. При вході ввічливий працівник запитує, які документи хочу оформити. Дізнаюся, що для отримання біометричного закордонного паспорта потрібно мати внутрішній український паспорт, ідентифікаційний код і старий закордонний паспорт (якщо він у вас є). І все. Жодних ксерокопій не треба, це все зроблять на місці. Тут же вас сфотографують, знімуть відбитки пальців та зразок підпису. Отже, можна здавати документи.

Тепер найцікавіше — що і за скільки? За оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон до 20 робочих днів потрібно заплатити 957 гривень 32 копійки. Плюс банківську комісію 32 гривні 68 копійок.

Викрадення власної дитини?

Шлюби з іноземними громадянами відомі з давніх часів. Чинники, які спонукають до їх укладання, різні: кохання, меркантильні міркування, політичні інтереси тощо. Такі шлюби були і є зараз як реальними, так і фіктивними.

Нині, коли Україна переживає досить складні часи, чимало наших співвітчизників шукають собі кращої долі, вступаючи у шлюб з громадянами інших держав. Утім, намагаючись знайти щастя за кордоном, багато хто потрапляє у полон на все життя.

Оскільки юстиція щодня стикається з проблемами, які виникають у сім’ях, де подружжя є громадянами різних держав, хочемо застерегти: беручи такий шлюб, у своєму виборі слід керуватися не тільки серцем, а й розумом. Але якщо ж ви все-таки, зваживши всі «за» та «проти», вирішили одружитися з іноземцем, радимо подумати про інтереси вашої майбутньої дитини, народженої у такому шлюбі, й уважно прочитати Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року і зробити відповідні висновки (Україна приєдналася до неї 11 січня 2006-го, а 1 вересня того ж року ця конвенція набрала у нас чинності).

Це на початку подружнього життя все здається так обнадійливо: інша країна, нові знайомства, можливі перспективи. Але коли ти живеш на чужині три-чотири роки і сидиш з малолітньою дитиною вдома, бо не маєш освіти, щоб влаштуватися на роботу, починаєш замислюватися над тим, щоб відвідати рідних або й повернутися додому назавжди.

Приїхавши в Україну, де все тобі таке знайоме й рідне, ти можеш зробити необдумане рішення: влаштуватися на роботу, залишитися тут з дитиною, віддати її до дитячого садка.

От тоді й починаються дзвінки від чоловіка-іноземця, електронні листи, смс-повідомлення: коли ви з дитиною повернетеся? А невдовзі як грім серед ясного неба — виклик до суду як відповідачки у справі про викрадення власної дитини.

Про Валентина — несерйозно

Мистецтвознавець Володимир Островський (на знімку) запросив одеситів на зустріч, присвячену Дню усіх закоханих. Хочемо ми цього чи ні, а День Святого Валентина вже увійшов до переліку традиційних свят, які відзначаються в нашій країні.

Втім, Володимир Островський запропонував нам відзначити День закоханих інакше — несерйозно, з гумором. Спочатку учасники вечора почули захоплюючу розповідь про історію цього свята, яке має дуже глибоке коріння й походить ще від давньоримських луперкалій. Як з’ясувалося, існують різні версії його появи і відзначається воно в різних країнах по-різному. Зокрема, дізналися, що символ свята — червоне серце — попервах було символом християнської любові, а не плотського кохання, як сьогодні, і святкувати його в нинішньому вигляді почали в Англії у ХVІІІ столітті. До речі, День святого Валентина заборонено відзначати у мусульманських та буддійських країнах, хоча молодь пошановує його в усьому світі.

Під час творчого вечора присутні почули поезію та пісні у виконанні Олександра Бебеха, групи «Сонячна ніч», Євгена Лабунського та Володимира Степаненка, з якими поринули в роматичну атмосферу. Усі із задоволенням підспівували, й було видно, що у Будинку вчених зібралися не просто закохані, а закохані у життя. Це був чудовий вечір-зустріч із цікавими та творчими людьми.

Щира вдячність Володимиру Островському за те, що він, незважаючи на холодну пору року, створює такі теплі, затишні, камерні вечори, об’єднуючи людей піснею, поезією, добрим і радісним словом.

Ольга ФІЛІППОВА.

Про правду, кривду і грім українського солов’я

21  лютого  —  Міжнародний  день  рідної  мови

...Автобуси з Києва зупинилися в горах після опівночі. Травнева ніч була така темна-темнюща, імпровізований перевал такий довгоочікуваний, що всіх пасажирів, а то були письменники з усієї України та СНД, із європейських країн, охопила магія тиші. Але то була оманлива тиша. За якусь мить у цілковитій тиші наче вдарив молоточком по небу метроном, і вже за мить нас оглушив огром солов’їного співу. Це була музика щему й ридання, бентежної пісні молодих почуттів, і щасливе белькотання утішеної пристрасті, і зоряна стежка в космічному безмежжі, й молода мама, яка тримала дитя на руках, і морська хвиля, й дзвонкова вода колодязя з журавлем — усе було в тому солов’їному колоратурному сопрано. Багато в своєму життя чував я солов’їні трелі, але таке чув уперше і востаннє, і воно передчувало і щастя, і грозу, і благодать небесну після бурі...

Я спогадую це й тепер — у лютому, в люті лютневі морози, коли на лютні виграють синички та снігурі, а ворони рокотаху, як у древні часи, свою — грізну для смертного — мелодію.

Мова в кожного своя. Тож на свято рідної мови, встановленого ЮНЕСКО, гуманітарним підрозділом ООН із штаб-квартирою в Парижі, кожен етнос озивається своєю мовою, наріччям і діалектом, але на планеті Земля їх усе ще тисячі. В епоху глобалізації постали мови міжнародних комунікацій, мови ООН, і в Україні населення вчить англійську з дитячого садочка. Школи загальноосвітні й спеціалізовані, коледжі та ліцеї, гімназії та інститути, університети й академії — всюди вчать англійську, подекуди французьку та німецьку, а російська звучить усюди, як і в часи Союзу, коли кожен указ геронтократичного генсека починався з тези про краще вивчення російської мови в усіх школах непорушного СРСР, де офіційної мови не було, але був «язик» — мова міжнаціонального єднання. Не більше й не менше.

А тепер — уже реінкарнація у вигляді «Русского міра». І в цьому не було б нічого лихого, якби ми жили за Євангелієм, де сказано: «Не гріх любити чуже, гріх — зневажати своє». Особисто я, фаховий філолог, вважаю дикунством і расизмом заперечення будь-якому етносу розмовляти (отже, думати, жити) рідною для нього мовою. Проте я не можу поступитись і мовою, котру дарувала мені матінка, отже — Бог.

А першим, як відомо, було Слово, і слово було у Бога, і Слово було — Бог.

І тепер, у минулому й теперішньому часі, слово залишається Богом для того, хто в Бога вірує. Але не забудемо інквізицію й «index librarorum», Ігнасієм Лойолою складений «Список заборонених книг». І згадаємо нещасну доньку радянського генерала, директрису бібліотеки української книги в Москві, з якої нинішні правителі Росії зробили показову Заручницю сумління. Єзуїтство та середньовічні тортури не покинули країну ГУЛАГу. Навіть у часи СРСР такого масового і масованого українофобського психозу не було! А момент ідентету, самоідентифікації на Сході України, не мовлячи про Крим, і справді став моментом істини. І задемонстрував расизм у чистому вигляді, тут нікого не обманеш. І про це не можна мовчати. На території України почали вбивати і вбивають за українську мову. Палили і палять бібліотеки з україн-ських книг. У зоні АТО знайшли і зберегли такий поневажений «Кобзар» Шевченка. Всі царські укази та циркуляри про заборону української мови і книги вибухнули разом...

Душа — у хмарах, вірші — у серцях

Цю по-справжньому неординарну людину добре зна-ли у Балті (і не тільки), але мало хто — як поета. Талановитого поета.

Мова — про Віталія Агеєва, міцного чоловіка, завжди бадьорого, оптимістичного, усміхненого, залюбленого в життя, чудового батька, багатьом відомого як кочегара (оператора котельних установок), який працював на молочноконсервному комбінаті, а потім — на хлібозаводі та швейній фабриці. Скромний і простий, він рідко ділився зі знайомими власними віршами — чистими, як його душа, й відвертими, як його характер.

Віршовані спроби Віталій почав робити під час строкової військової служби у Туркменії в 1980-х. Тоді це було душевною потребою для висловлення почуття ностальгії за рідним краєм. А серйозно захопився поезією, вже повернувшись додому, в Балту. Тут він 1966 року народився, тут закінчив школу №2. Тут і нині живуть його рідні та близькі.

Як поет Віталій — справжній самородок, адже, крім школи й профтехучилища, ніде не навчався, спеціально не опановував канони віршування та літературознавства. Однак Бог наділив його ліричною душею й поетичним мисленням. До цього додалися природні простота і щирість, а ще — відраза до фальші та працелюбність.

Мені особисто випало долею лише кілька років спілкуватися з Віталієм, слухати й читати його вірші, а деякі з них готувати до друку в районній газеті «Народна трибуна». Це були справді чудові години й дні спілкування. Як, сподіваюся, для нього, так і для мене — двох побратимів по перу і двох друзів. На превеликий жаль, трагічна випадковість за безглуздих обставин на початку серпня 2012-го обірвала життя Віталія Агеєва.

Він встиг видати лише дві книжки віршів — «Шагнуть бы в небо не спеша» (Одеса, 2005) та «Откройте окна» (Кодима, 2009). Саме остання, на мою думку, відкрила читачам появу в Балті справжнього поетичного таланту. Друкувався також у колективних збірках та місцевій пресі. Впродовж 2000-х був активним членом балтського літоб’єднання імені В. Куликівського при «Народній трибуні».

Скрупульозність архітектора, чуттєвість живописця

Під час минулорічної Першої всеукраїнської і міжнародної виставки «Море акварелі» широкому загалу стало відоме ім’я Івана Сільвестровича-Давойни — архітектора, художника, який зробив помітний внесок у розвиток одеської акварельної школи у післявоєнний період. Ця акція дала поштовх до організації його персональної виставки, яка відкрилася 13 лютого у Виставковій залі Одеської обласної організації НСХУ.

На ній представлено 43 роботи Івана Сільвестровича та художня вишивка його дружини Євгенії Сільвестрович (Калініної). Виставку уможливила добра воля родини художника, найперше онука митця — Євгена Лобунського. Куратори — Анатолій і Галина Кравченки — з любов’ю поставилися до організації цієї експозиції, підготувавши прекрасні афіші та ґрунтовний прес-реліз, планується видати каталог робіт майстра.

Іван Львович Сільвестрович-Давойна (1902—1963) народився в сім’ї німецьких колоністів. (По іншій лінії роду в нього були угорці Давойни). Навчався в Одеському художньому училищі (з 1924-го — Одеський політехнікум образотворчих мистецтв): спершу — на живописному факультеті у К. Костанді (1921–1923), згодом — у Д. Крайнєва (1923—1924). Пізніше перевівся на архітектурний, де його наставником був професор М. Покорний (1924–1926). Згодом це позначиться на творчості Сільвестровича, який у своїх акварелях поєднає скрупульозність, аналітичність архітектора з чуттєвістю живописця.

Після закінчення одеського вишу вступив до архітектурного факультету Ленінградської художньої академії, де за участь у студентських протестах у 1929 році «не через академічні причини» був відрахований із закладу. На певний час шлях у мистецтво йому був закритий. Мине понад два десятиліття, поки він відкрито займеться улюбленою справою.

Це був один із складних періодів його життя, хоча таких періодів буде декілька, бо особистості з бунтарською вдачею не вписуються у прокрустове ложе тоталітарної системи. Впродовж 1929—1933 років, у добу індустріалізації, Сільвестрович працював на різних підприємствах СРСР. Очевидно, що в молодої людини були наставники, які порадили шукати інший шлях у житті. Три роки Іван Сільвестрович навчався в Одеському інституті морського транспорту. Згодом отримав посаду архітектора-художника в майстерні при Одеській міськраді, а до початку радянсько-німецької війни був задіяний на Одеській кіностудії як архітектор-художник у цеху мультиплікату та відділі спеціальних зйомок.

Уславлений «Перець» — знову в строю!

Відомо, що у світі існує гротескний гумор англійський, раціонально-інтелектуальний німецький, дотепний, грайливий французький, прозорий, нерідко високоспіритуальний іспанський, духмяний своєрідний габровський і «соковитий, незлобливий, здатний часом переростати у вбивчий для недругів гомеричний регіт — гумор український, гумор, який гідно втілили Степан Руданський, Іван Нечуй-Левицький, Остап Вишня, Степан Олійник, Павло Глазовий, Федір Маківчук, Олександр Ковінька, Олег Чорногуз, Євген Дудар та багато інших»…

Наш древній і мудрий український народ був сповнений сміхом завжди. Про це говорив Григорій Сковорода: «Кожна нешкідлива невідповідність смішить» чи «Веселість — це зброя гармонійної душі».

Неперевершені зразки гумористичного мистецтва подали нам Іван Котляревський і Григорій Квітка-Основ’яненко. Це були круті майстри сміху, як і Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка… Нещадним і нищівним сатириком вважається наш геній Тарас Шевченко.

Тому «Перець» ніколи не вмирав! Він — безсмертний! Як і нездоланний український народ, який сміявся, сміється і буде сміятися над усім тим, що заважає йому утверджуватися Безсмертям у безмежжі Вічності.

Знову між бурхливими хвилями нашого неспокійного сьогодення долає безмежний простір буття веселої республіки флагман сміху — журнал «Перець». Він зійшов зі стапеля ще далекого 1922 року. Це був новонароджений журнал. «Заснував його поет Еллан Блакитний, і разом із фейлето-ністом Остапом Вишнею та молодим карикатуристом Олександром Довженком дав йому соціальну путівку у велике народне життя».

У відкритому зверненні до громадян веселої республіки, своєрідній доктрині сьогоднішнього «Перця», йдеться:

«За більш як 90-річну історію свого вікування чого тільки не пережив «Перець». «Радянські дурні» закривали часопис у 30-х роках ХХ століття, нищили найталановитішу плеяду фізично... Журнал у тій державі панівної кремлівської «Правды» створив воістину власну вільну веселу державу сміху, що розповсюджувалася в межах непорушних українських кордонів від Чопа до Луганська, від зелених Карпат до безкраїх донецьких степів, від замріяних поліських озер-очей до вершин скелястого Ай-Петрі...

Наш результат — врятовані життя

Більше десяти років всеукраїнський благодійний фонд «Серце до серця» співпрацює з Одеською обласною дитячою клінічною лікарнею, куди завозиться медичне обладнання та прилади, придбані цим фондом за доброчинні внески.

У рамках 11-ї всеукраїнської акції «Серце до серця» торік волонтери зібрали понад три мільйони гривень на придбання обладнання для відділень дитячої реанімації. Це на мільйон більше, ніж у 2015-у.

Одеська область під час цієї акції зібрала понад 105 тисяч гривень пожертв. Саме на ці гроші й було закуплено найнеобхідніше: п’ять насосів, які дозволяють із високою точністю вводити призначені дітям медикаменти,  15 спеціальних шприців до них, а також два монітори-пульсометри для вимірювання  та досліджень серцебиття маленьких пацієнтів.

— Від того, наскільки технічно оснащена лікарня, дуже часто залежить і результат лікування. А наш результат — це порятунок життя дитини. Привезені волонтерами прилади — просто незамінні у роботі. Вони працюватимуть у відділенні інтенсивної терапії та анестезіології, — розповів лікар Володимир Босенко, зі словами вдячності приймаючи дарунок.

Регіональний представник фонду «Серце до серця» в Одеській області Юлія Кіселар, котра привезла благочинний вантаж,  зазначила: таких насосів, які дозволяють отримувати дітям точну дозу ліків у потрібний час, в обласній  дитячій лікарні сьогодні не більше 100, а потрібно хоча б 250! Отож, хто має можливість і бажання пристати до гарної справи — допомогти лікарні — нехай заявить про свій намір а чи зробить  це без розголосу, таємно.

Марусі насвистали весну

Львівські бабаки, вийшовши зі своєї хатинки 15 лютого, на Стрітення, не побачили власної тіні, а це провіщає швидкий прихід весни.

На Стрітення бабаків у Львові будять уже вісім років поспіль. Виняток зробили лише торік, через те, що тварини впали у сплячку надто пізно. У давнину люди вірили, що саме цього дня весна зустрічається із зимою і, аби спрогнозувати погоду, з особливою уважністю приглядалися до змін у природі та поведінці тварин.

Директор Львівського міського еколого-натура-лістичного центру Ігор Антахович розповів, що обидва бабаки весь день переспівувалися між со-бою, а це ознака, що весна не забариться: «Можна сказати, що весна справді прийде швидко, навіть швидше, аніж за чотири тижні. Про це свідчать й ін-ші прикмети: мінусова температура вранці, ясний сонячний день, півень на Стрітення з калюжі не на-пився, наші птахи — качки і фазани — вже перелиняли, тобто відчувають швидкий прихід весни».

У ролі віщунів дві самки-тезки Марусі цьогоріч уперше. Раніше погоду у Львові віщував бабак Мишко, але він загинув від харчів, якими його нагодували відвідувачі. Тож для Марусь нині шукають кавалера.

Нагадаємо, на відміну від Марусь харківський Тимко у День бабака ніяк не хотів покидати свою нірку, а це — до пізньої весни. Тож подивимося, чий прогноз виявиться точнішим.

Щодо погоди на наступний тиждень, то вона має порадувати: навіть вночі очікується плюсова температура — 1—4 оС, вдень повітря прогріватиметься до 6—11 оС, у південних районах Одещи-ни — до 15 оС. Опади малоймовірні.

Спокійною буде й геомагнітна обстановка. Потужна хвиля магнітних бур очікується з 27 лютого по 4 березня.

Про хліб, пільговиків і ліки

Ці важливі питання були винесені на щотижневу апаратну нараду, яку провів голова облдержадміністрації Максим Степанов.

Щодо підготовки до проведення комплексу весняно-польових робіт, то Максим Володимирович повідомив, що найближчим часом питання координації сільгосппідприємств перейде до управління аграрної політики, яке буде створене відповідно до нової структури ОДА. Його завданням стане покращення взаємодії між обласною владою та підприємствами у районах для забезпечення сільгоспвиробників необхідним фінансовим ресурсом.

— Фермер повинен чітко знати про інструментарій, який у нього є. Завдання управління — стати комунікатором між державними програмами пільгового кредитування та сільськогосподарськими підприємствами області, — зазначив Максим Степанов.

Йшлося і про те, що вже проводиться відповідна робота з банками, аби кредити, які вони пропонуватимуть сільгоспвиробникам, були для останніх посильними. А ще, наголосив керівник ОДА, необхідно активізувати інформаційно-роз’яснювальну роботу серед сільгоспвиробників, котрі часто не знають про пільги та технічні допомоги, якими можуть скористатися.

Пільгові перевезення пасажирів — ще одна досить проблемна тема, яку обговорили на апаратній нараді.

До минулого року витрати (а маємо 26 категорій таких пільговиків) покривалися субвенцією з державного бюджету. Нині пільгові переїзди з Одеси в райони компенсуються з обласного, а в самих районах — із місцевих бюджетів.

Економіка крізь рожеві окуляри

Цей «круглий стіл» мав відбутися ще наприкінці минулого року. Зібралися ж лише зараз. Провідні економісти і представники малого та середнього бізнесу Одещини підсумували економічні результати 2016-го, розвінчавши деякі міфи уряду, й обговорили перспективи виходу з нинішньої кризи.

Якщо говорити про показники року, з яким ми попрощалися, то, за словами економістів, не все там так добре, як нам подають з телеекранів і газетних шпальт перші особи країни. Як зазначив завідувач кафедри світового господарства та міжнародних економічних відносин Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, доктор економічних наук, професор Сергій Якубовський, якщо звернутися до статистичних даних, ми самі в цьому переконаємося. Представники уряду подають їх завжди по-різному і навіть радіють деяким цифрам. Але тут важливо знати, що криється за цією математикою і наскільки ті цифри прийнятні для України.

«Валовий внутрішній продукт промислового виробництва в Україні, порівняно з 2015 роком, зріс, але на незначну цифру — близько 2,5%. Приблизно стабільна ситуація в сільському господарстві, незважаючи на те, що Європейський Союз відкрив свій ринок. Тут очікувався значний приріст, і він був: у 2016-у — плюс 6%, але, зважаючи на те, що в 2015-у був спад на 5%, ситуація практично не змінилася. Уряд також рапортує про те, що є «реальний ріст заробітної плати». Справді, в 2016-у він склав близько 9%. Але якщо взяти показники останніх трьох років, картина змінюється: в 2015-у — спад 21%, у 2014-у — спад 7%, тож у результаті бачимо цифру мінус 20% з реальної заробітної плати. При цьому цікаво роздивитися джерело цього невеликого економічного зростання. Воно, в основному, пов’язане з діяльністю державних компаній, з тими, хто в «монополії». Якщо проаналізувати показники компанії «Нафтогаз України», то за дев’ять місяців 2016-го її прибуток зріс у 100 разів і слав близько 22 мільярдів гривень. Показник начебто чималий, уряд і Президент задоволені, але джерело прибутку полягає в двократному збіль-шенні тарифів на газ, тут нема ніякого покращення. Зростання тарифів і збільшення обсягів коштів з бюджету, які виділяються на субсидії і які знову ж таки надходять монополії. На жаль, при цьому конкурентоспроможність української економіки залишається низькою і постійно знижується, в результаті — товарний експорт України за 2016-й скоротився на 6%, а імпорт збільшився на 2%. Торговельний баланс погіршився, а це означає, що накопичено чимало зобов’язань, які рано чи пізно позначаться і на валютному курсі, і на золотовалютних резервах. Досить цікаві тенденції по регіонах — хто більше виробляє та експортує, а хто більше імпортує. Одеська область за цими показниками посідає непогане місце, тому що в балансі маємо плюс 346 міль-йонів доларів. Якщо ж узяти столицю України, то там найгірший показник: мінус майже 7 міль-ярдів доларів. Київ імпортує продукції вдвічі більше, ніж експортує, причому імпорт — це, переважно, автомобілі, обладнання для ресторанів (продаж імпортних автівок у столиці за останній рік зріс десь на 50%)», — зробив короткий економічний підсумок 2016-го професор Сергій Якубовський.

Єдність заради перемоги

В Одесі відбувся регіональний «круглий стіл» «Єдність заради перемоги», ініційований всеукраїнським об’єднанням «Вільні люди».

Такі засідання «Вільні люди» зараз проводять по всій країні. Перше пройшло у Києві 22 січня, наступне заплановане в Луганській області. У складі об’єднання — волонтери, політики, громадські діячі, журналісти, представники культури.

Як зазначив Сергій Кузан, заступник голови об’єднання, проект «Єдність заради перемоги», покликаний сприяти гуртуванню проукраїнських парламентських сил навколо досягнень Революції Гідності, включає 15 пунктів, серед яких — продовження реформ, передбачених коаліційною угодою «Європейська Україна», схвалення нового Виборчого кодексу, який передбачає пропорційну виборчу систему за відкритими списками, відновлення територіальної цілісності країни, захист її гуманітарного простору, боротьба з корупцією, реформування силових структур.

Звернення, адресоване лідерам демократичних парламентських сил, охоплює всі сфери життя суспільства. Його завдання — закликати їх до виконання своїх зобов’язань, припинити жертвувати інтересами народу, а головне — повернути у Верховну Раду коаліцію.

На думку ініціаторів, політики-патріоти повинні зібратися за «круглим столом» 20 лютого, в День пам’яті Героїв Небесної Сотні, й підписати «акт про ненапад» заради збереження держави. Лідери «Блоку Петра Порошенка», «Народного фронту», «Батьківщини», Радикальної партії Олега Ляшка і «Самопомочі» мають припинити міжусобні війни, відновити попередню коаліцію 2014 року «Європейська Україна» і разом з громадськістю опрацювати стратегічні напрямки розвитку країни, схвалити «Національну платформу розвитку» і крок за кроком реалізовувати її, відмовившись від популізму та брудного піару заради власних рейтингів. На думку учасників «круглого столу», продовження внутрішньополі-тичної боротьби призведе до загибелі української державності.

Авдіївко, ми з тобою!

Мабуть, нема в Україні жодного населеного пункту, жодної домівки, де б люди не переживали за Авдіївку. Варварський напад бойовиків на мирне місто відгукнувся болем і бажанням прийти на допомогу.

Ось і жителі Роздільнянського району, які регулярно споряджають гуманітарні рейси у зону проведення АТО, активно долучилися до цієї справи. Головним штабом зі збору речей і продуктів у ті дні стала райрада, яка надала  цьому процесу організованості.

Впродовж кількох днів установи й організації, приватні підприємці, сільськогосподарські товариства і просто жителі району зібрали й відправлили в Авдіївку близько семи тонн продуктових та промислових товарів. Серед речей були ковдри, дублянки, пальта, светри, кашне, теплі шкарпетки, серед продуктів — крупи, макаронні вироби, цукор, мед, олія, консерви, солодощі. Були й медпрепарати та миючі засоби. Навіть найменші школярі приносили свої пакуночки для ровесників з Авдіївки. В них, зокрема, були улюблені м’які іграшки.

У неділю, 5 лютого, від Розділь-нянського райвійськкомату в зону проведення АТО вирушили три вщент завантажені автомобілі Олександра Зубарева, який, до речі, протягом всього часу проведення АТО є активним волонтером, багато разів уже побував у гарячих точках та допоміг сотням, навіть тисячам мешканців Донецької та Луганської областей.

Цього разу супроводжувати гуманітарну допомогу з Роздільної вирушив і голова райради Фелікс Сігал. Повернувшись додому, він розповів:

Їхні сини стали Героями

У Будинку прийомів обласної ради відбулася зустріч з матерями воїнів, полеглих при виконанні військового обов’язку на території інших держав і в зоні АТО.

— Є у світі одне слово, перед яким усі народи низько схиляють голови. Це слово — «Мати». Сотні матерів звичайних українських хлопців сьогодні об’єднані спільною бідою та гордістю за своїх синів. І немає щирішої молитви за материнську. Лише материнська любов не знає кордонів страху, сумнівів та розрахунків, — наголосив, звертаючись до присутніх, представник Державної служби у справах ветеранів війни та учасників АТО в Одеській області полковник запасу Микола Сторожук.

— Це дуже сумний, але важливий захід. Сьогодні ми не тільки вшановуємо пам’ять наших загиблих воїнів, а й низько вклоняємося їхнім матерям, які виховали достойних синів. Вони, матері, заслужили на нашу увагу і шану, бо ж віддали найдорожче — своїх дітей, котрі мужньо стали на захист Батьківщини, — додав у свою чергу заступник обласного військового комісара, учасник АТО підполковник Владислав Мусейко.

Голова всеукраїнської благодійної організації «Спілка матерів миру» Ірина Швед вручила матерям полеглих воїнів іменні пам’ятні медалі «Учасник бойових дій», у посвідченнях до яких вписані імена Героїв.

Присутнім на вшануванні матерям вручили також книгу спогадів про всіх полеглих в АТО жителів Одещини «Хронологія героїзму». Автор цього видання Людмила Опроненко-Клопова із сумом зазначила, що вже коли була віддрукована ця книжка, у січні їй довелося вклеювати в неї відомості про 113-го нашого земляка, який загинув, захищаючи цілісність України і спокій кожного з нас.

Всі матері загиблих героїв отримали подарункові набори від облдержадміністрації та фірми «Одеський коровай».

Олег ВЛАДИМИРСЬКИЙ.

Тематичні маршрути Одеси

Завтра, 17 лютого, о 17.00 в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Гру-шевського (відділ соціокультурної діяльності, 1-й поверх) відбудеться презентація книги «Путівник по Одесі» історика, письменника, краєзнавця та екскурсовода Олександра Бабіча, відомого своїми виданнями і статтями про минувшину нашого міста, про партизанський рух у катакомбах, про опір під час Другої світової війни…

Автор книги має величезний досвід роботи з туристами, тому поділив розповіді на самостійні тематичні маршрути: про історію Одеси, про незвичайних людей, чиє життя пов’язане з нашим містом, про Одесу літературну і кримінальну, театральну та портову і, звісно ж, про Одесу єврейську. У путівнику читач знайде й анекдоти, які щонайкраще передають атмосферу нашого неповторного міста.

Під час презентації Олександр Бабіч розповість, як працював над книгою, відповість на запитання.

«Путівник по Одесі» можна буде придбати двома мовами — російською та українською — з автографом автора.

Капкан у кишлаку Кобай

15 лютого — День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

В’ячеслав Мильников — голова Спілки ветеранів Афганістану Суворовського району міста Одеси. Був важко поранений у бою 24 жовтня 1987 року під час засідки в кишлаку Кобай. Нагороджений орденом Червоної Зірки.

— М’ясорубка… Неможливо прицілитися. Сили надто нерівні: більше 200 «духів» проти 46 спецназівців. Із 500 метрів стріляли з гранатометів, потім — з мінометів, почали викурювати нас зверху. Кулі сипалися, мов зернята. А ще зовсім недавно я думав, що в армії буду кашоварити…

Призвали мене у листопаді 1986 року. З Одеси нас було чотирнадцятеро. Перон. Запитуємо прапорщика-узбека (нашого «покупця»), де будемо служити. Той відповів, що під Ташкентом, у школі військових кухарів. Ну який одесит не мріє про службу на кухні?! Щастю просто не було меж. А далі — Одеса — Грозний — Ташкент… Ще 40 хвилин електричкою — і ми в місті Чирчик. При вході в частину помітили вивіску «Військова школа кухарів». Отже, не обманув «прапор». Нас залишили в бесідці, наказали чекати. Аби не гаяти часу дарма, дістали гітари та під веселі юнацькі мелодії наминали ще домашні смаколики. Аж раптом у брамі КПП з’явилася кремезна постать. З блакитного берета зрозуміли, що десантник. Він одразу рушив до нас. Гітари змовкли, ми ж притихли, мов миші під віником.

— Ви з Одеси?

— Ми…

— Зараз я поясню, синки, куди ви потрапили. Шикуватися в колону по двоє!

Ми покірно рушили за здорованем у частину навпроти, із сумом прово-джаючи поглядом так і нездійснену мрію — школу кухарів.

Найдорожча за усіх

Мамо, тобі низесенько вклонюсь,
Мамо, на рідні руки нахилюсь.
Мамо, пробач мені щоденний гріх,
Мамо, ти найдорожча за усіх.

 

Нашій мамі, Ганні Федорівні Чечельницькій (у дівоцтві — Панайот), 12 лютого сповнилося 90 років.

Народилася наша матуся у звичайній селянській сім’ї в с. Підколіне на Одещині (нині — с. Петрівське Великомихайлівського району). Про своє дитинство згадує, що воно було таким, як і в усіх дітей із селянських родин. Пасла корову, а ще на її, найстаршої з дітей, плечі лягало багато роботи по дому, в полі й на городі.

Дітей змалку до праці привчали батьки. Голова сім’ї Федір (грек за походженням) і мати Югена (полька) мали домашнє господарство та весь потрібний інвентар для обробітку земельної ділянки. Жили безбідно, але прийшла колективізація і батько все віддав до колгоспу, щоб сім’ю не заслали до Сибіру як куркулів.

«Ось шлях земний закінчив музикант...»

Ці слова написав поет, який багато років співає в хорі ветеранів «Надія», Анатолій Кордо. Він прочитав їх, коли хор, сім’я і місто прощалися з людиною, яка за життя стала легендою. Неповторною і незамінною. З Олександром Івановичем Голубєвим. Це було в листопаді. І ніхто не міг повірити в те, що це сталося. Хоча йому було 84 роки.

27 січня концертний зал портоклубу (директор В.П. Вишневський) був переповнений. Сюди прийшли ті, хто знав Олександра Івановича, хто з ним працював, вчився у нього. Просто захоплювався його музичним і людським талантом, умінням жити. Яскраво. Соковито. Не шкодуючи себе. Прийшли ті, хто хотів про нього говорити, слухати, згадувати. В залі панувала атмосфера, в яку рідко можна поринути сьогодні. Сімейна. Доброзичлива. Коли горе і радість ділять на всіх. Де панує любов. Щира. Вірна.

Були й офіційні особи. Кожного доля звела з нашим героєм невипадково. І він став близьким і дорогим.

 

...Відкрила вечір Юлія Анатоліївна Кристанова:

— Я щаслива, що була знайома з ним. З музикантом, в якому дивовижно поєднувалися багато талантів. А його іскрометний гумор, а його неймовірна повага до жінок!.. Таких більше нема. Чудово, що свій талант він зумів і встиг передати дітям, онукам і навіть правнукам...

Зал вибухнув оплесками. І на їхньому тлі зазвучала пісня, яка нікого не залишила байдужим, — у виконанні керівника хору Віри Василівни Сокур.

А потім на сцену вийшов увесь хор. Колектив, музичним керівником якого він був 37 років. Як головою великої багатонаціональної дружної сім’ї. Пісні, що звучали на вечорі, зачіпали найтонші струни людської душі. Віра Василівна вела вечір так, як ведуть красиве довгоочікуване сімейне свято.

Дякуємо за підтримку

Добро вважають найціннішим скарбом. Воно, як сонечко, зігріває, тішить і радує. Тільки доброта й милосердя роблять нас справжніми людьми. Треба бути добрим, чуйним, допомагати тим, хто потребує твоєї підтримки.

Не секрет, що кожен шкільний колектив впевненіше стоїть на ногах, коли поряд є надійні друзі та безкорисливі помічники. Для нас це директор ТОВ «Колос», депутат Одеської обласної ради Віталій Вікторович Разумов і його надійні помічники — Ігор Олександрович Пукас та Віктор Олександрович Тоня. Впродовж останніх  років наша Яськівська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів отримала відчутну благодійну допомогу в поповненні матеріальної бази, в облаштуванні навчального закладу, створенні комфорту та затишку. Саме за їхньої допомоги ми все ж таки поставили довгоочікувані нові вікна. Кажуть, школа — то другий дім для дітей та вчителів. Дуже приємно заходити в теплі, сонячні приміщення, які завдяки підтримці наших доброчинців тішать усю нашу шкільну родину.

За добрі справи та увагу висловлюю щиру вдячність депутатові Одеської обласної ради В.В. Разумову, депутатові Біляївської районної ради І.О. Пукасу і депутатові Троїцької сільської ради В.О. Тоні.

Успіхів вам і поваги від людей.

Олена МАРЕНЧЕНКО,
директор Яськівської ЗОШ 
І-ІІ ступенів Біляївського району.

Творчість Бориса Едуардса: український аспект

12 лютого сповнилося 93 роки, як не стало видатного українського скульптора Бориса Вільямовича Едуардса (1860 — 1924). Хотів би звернути увагу на деякі особливості його біографії й творчості, яким більшість авторів не надають  належного значення, тим самим збіднюючи психологічний портрет митця. Про ірландські корені Едуардса по батьківській лінії написано немало. Значно менше згадують про його українське коріння та українську складову творчості.

Для більшості одеситів ім’я скульптора асоціюється з па-м’ятниками Катерині ІІ на Катерининській площі та Олександру Суворову в Ізмаїлі. Щодо одеського пам’ятника цариці, то його авторство приписали Едуардсу журналісти, які досить поверхово ставилися до предмета свого дослідження або ж виступали з певних кон’юнктурних міркувань. Це, наприклад, якби приписати авторство проекту Одеської міської публічної бібліо-теки чи іншої будівлі архітектору О. Бернардацці тільки тому, що саме його фірма їх зводила (автор — Федір Нештурха). Що ж до участі Бориса Едуардса у спорудженні цього монумента, то зупинюся на цій темі детальніше.

У своїх мальтійських зошитах Борис Едуардс ніяк не відгукнувся на факт нищення більшовиками пам’ятника Катерині ІІ в Одесі, який простояв лише двадцять років (до 1920-го; відновлений 2007-го). Згадана скульптурна група постала на місці фонтану, який перенесли в Міський сад. Ще раніше тут стояла каплиця св. Катерини, але її не добудували і згодом розібрали.

Ідея зведення пам’ятника «основательнице города» виникла в 1890 році у зв’язку з підготовкою до відзначення «столетия Одессы». Ініціатива виходила від членів міської управи, які довго не отримували дозволу з Петербурга на реалізацію задуму. У конкурсі на кращий проект взяли участь шестеро осіб, у тому числі й Едуардс. На 1 травня 1892-го  призначили засідання особливої комісії, яка зібралася у колишньому палаці Потоцьких-Наришкіних (нині — Одеський художній музей). Члени комісії, до якої входив й Едуардс, віддали перевагу проекту архітектора Юрія Дмитренка. Закладання відбулося 22 серпня 1894 року.

Томаш, який малює... букви

У святкові зимові дні під час подорожі до Польщі мені пощастило побувати на виставці сучасного польського художника Томаша Пршибиша, яка експонувалася у картинній галереї Центру культури міста Мілянувек, що поблизу Варшави.

Зайшовши у приміщення, відразу ж відчула незвичайність робіт. Хоча виставка розташувалася у невеличкій за розмірами галереї, полотна ніби розширювали тісні стіни й росли у всіх напрямках, створюючи оптичну ілюзію більшого простору. Це було дивовижно: загадкові картини жили на стінах своїм життям, змінюючись під різними кутами зору, щоразу демонструючи якісь інші властивості й створюючи інше враження, переходячи із двохвимірної площини до тривимірного простору. До слова, виставка мала назву «Перехідні форми».

Познайомилася із художником, який виявився цікавою, досить відкритою і товариською людиною.

У 2012 році Томаш Пршибиш закінчив графічний факультет Варшавської академії мистецтв. Нині навчається в аспірантурі рідного вишу. Практикує різні види образо-творчого мистецтва, в тому числі професійну графіку, плакат, ілюстрацію, малюнок. В особистому житті — щасливий батько двох маленьких хлопчиків і шанувальник здорового способу життя та вегетаріанських страв, які, до речі, сам смачно й готує.

Саме працюючи над проектуванням графічних зображень, Томаш побачив те, що дало йому джерело натхнення для творчості та розвитку — маленькі, непомітні, всім знайомі літери, які стали об’єктом його робіт. Так-так, на незвичайних об’єм-них картинах цього польського художника зображені звичайнісінькі букви.

Наші партнери

Cайт Національної спілки журналістів України

Передплата

Найкраща підтримка
газети –
ПЕРЕДПЛАТА!

Вартість передплати без врахування поштових послуг

дворазовий випуск:

  • на 1 місяць — 18 грн.
  • на 3 місяці — 54 грн.
  • на 6 місяців — 108 грн.
  • на 12 місяців — 216 грн.
  • Iндекс — 61119

суботнiй випуск:

  • на 1 місяць — 13 грн.
  • на 3 місяці — 39 грн.
  • на 6 місяців — 78 грн.
  • на 12 місяців — 156 грн.
  • Iндекс — 40378
Оголошення

Написання,
редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів; високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки; написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(0482) 67-75-67, (0482) 64-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

Збільшити шрифт Зменшити шрифт

Єдина країна

ПАТ «ОДЕСАОБЛЕНЕРГО» інформує
Приєднуйся до нас!

Пам’ятка
Спілки читачів газети
«Чорноморські новини»

Якщо для тебе слова Батьківщина і її воля, демократія і свобода слова, гідність людини і гідність нації – не порожні звуки, а справжні цінності, якщо вважаєш себе громадянином, то ти – наш спільник.   Читати далі.

Бажаєш допомогти?

Кошти на підтримку єдиної обласної української газети Одещини можна переказувати на такі банківські реквізити: поточний рахунок 26006000041996, в ПАТ «Укрсоцбанк», МФО 300023, код ОКПО 20990766 (обов’язково слід зробити примітку «На підтримку газети»).
Дякуємо всім, хто у ці нелегкі часи разом з нами.